Традиції, звичаї

Введення, Андрія, Миколая, Різдво, Василя (Новий рік), Маланка, Водохрестя, Стрітення, Масляна, Великдень, Зелені свята (Трійця), Свято Івана Купала, проводи на полонину, гуцульське весілля.

Введення (4 грудня)

Інша назва цього свята Третя Пречиста. В церковному календарі це одне з найбільших православних свят іменується як Введення до храму Пресвятої Богородиці. До цього дня потрібно завершити всі сільськогосподарські роботи. Дуже великим гріхом після Введення вважається копання або ж розпушування землі. Цікаво, що багато обрядів та прикмет на Введення дуже схожі на новорічні. Скажімо, поганою прикметою вважається, коли на Введення першою до хати увійде жінка (особливо стара). Категорично забороняється цього дня прати білизну, шити, копати землю, бо Господь відпускає на Землю душі праведних, аби вони могли побачити (увидіти) своє тіло. Звідси ще одна назва свята — Видіння. Як Введення мостить мости, а Микола гвіздки забиває, то зима лютою буде.

Андрія (13 грудня)

Андрія — справді парубоцький день. Ще в дохристиянські часи саме в цей період відзначали свято Калити, а християнська доктрина замінила його іменем апостола Андрія Первозваного. Проте, пережитки старого залишились, зокрема, це виражається в т. зв. обрядах Калити, спеціально для яких дівчата випікали коржі, які мали назву „калети». Потім з цією обрядовою стравою влаштовувались різноманітні ігри та гадання. Існує дуже велика кількість описаних ворожінь, якими користувались дівчата на Андрія. Потрібно, наприклад, зняти взуття з лівої ноги і почати ним міряти відстань від столу до порогу, та дівчина, яка це зробить першою і вийде заміж. Молодь в цей день влаштовувала різноманітні забави. Основна дія свята — це відкушування „калети». Печиво прив'язується якнайвище попід стелею, а потім хлопці та дівчата з зав'язаними очима мусять дострибнути до нього і відкусити шматок. Якщо до цього дня сніг не випав — зима буде теплою, а як з'явився — холодною.

Святий Миколай (19 грудня)

Миколай — мабуть, найбільш шанований в Україні святий. У календарі є два Миколи — весняний (22 травня) та зимовий, що є улюбленим святом всіх дітей та дорослих. Зимовий Миколай особливо опікується знедоленими і хворими. До нього посилають молитви землероби, скотарі та рибалки, яких він рятує від усіляких небезпек на воді. Особливо доброзичливе ставлення до Миколая виражається в розповідях про подорожі св. Миколая зі святим Касьяном, в яких, на відміну від Касьяна, він зображується заступником та захисником усіх, кому потрібна допомога. Саме тому у Миколая два дні в році.

Діти починають готуватися до свята за тиждень, а деякі і раніше. Пишуть святому листи та кладуть їх на підвіконня, просять подарунків собі та своїм рідним, із завмиранням маленького серця чекають здійснення найпотаємніших бажань. Адже Миколай є Чудотворцем. Він обов'язково забере та прочитає дитячого листа, та якщо малеча було чемним протягом року, то принесе замовлений подарунок і покладе його дитині під подушку. Нечемним він, зазвичай, підкладає тільки різочку. Але мало хто з батьків, а саме вони допомагають Миколаю визначити слухняність своїх дітей, наважиться позбавити святкового подарунку навіть самого великого бешкетника. Споконвіку українські діти, засинаючи 18 грудня, підкладають руку під подушку та намагаються не пропустити нічний обхід улюбленого святого. А вранці, прокинувшись раніше за батьків, захоплено бігають по хаті, знаходячи невеличкі подарунки у взутті, кишенях та інших куточках, куди змогла досягти батьківська фантазія.

Святий Миколай, на відміну від Санта Клауса та Діда Мороза, не приходить з лісу, а спускається з неба. Незважаючи на таке небесне походження, він зовсім не казковий персонаж, а реальна людина, що жила у ІІІ ст. Миколай був єпископом, прославився своїм милосердям та любов'ю до людей, опікою над сиротами та старими й немічними. Завдяки цьому він став відомим у всьому світі.

У деяких селах 18 грудня дітей збирають до одної хати, в якій роздача подарунків супроводжується театралізованим дійством. Основними дійовими особами вистави виступають сам Святий Миколай, який заступається за дітей та виконує їхні бажання, і чорт, що викриває дитячі вади.

Святковий стіл у цей день повинен містити багато різноманітних ласощів: цукерок, печива, тістечок та медових пряників. Діти святкують разом з батьками, співають веселі пісні та читають вірші. Плачуть тільки ті, що були нечемні, але на Миколая в українських родинах таких, зазвичай, нема.

Різдво

Свята різдвяного циклу розпочинаються ще 2 січня в день Гната. Дівчата ретельно прибирали   оселю та готували різноманітне святкове спорядження: „Павучки», „Їжачки», „Дідух».

До 4 січня, дня Анастасії, оселя повинна бути святково прибрана. Саме в цей день заготовляють сировину для приготування майбутньої святкової вечері. Нерідко на Анастасію кололи свиню, тобто проводили „свіжину». І, нарешті, — кульмінація свята — Святвечір, або ж Багата кутя (6 січня). За традицією кожен член родини в цей вечір повинен бути вдома, причому, не можна спізнюватись до святкового столу, бо будеш весь рік блукати. Під час цієї вечері не можна виходити з-за столу та голосно розмовляти. До появи першої зірки на небі не можна сідати за святковий стіл. Вечерю відкривають голосною молитвою, потім кожен куштує шматочок освяченої просфори. За стіл сідають за віком — спочатку старші.

Святковий стіл повинен вражати своїм різноманіттям, але не треба забувати, що ще триває піст, тому любителям чарки доведеться трохи зачекати. Найголовнішою стравою на столі цього вечора є, безумовно, кутя. Рецептів приготування існує декілька. Різдвяна кутя готується з пшениці, меду, горіхів та ін. Протягом усіх свят, аж до Хрещення, кутя повинна стояти на найпочеснішому місці в оселі. Прийнято на Багату кутю поминати душі померлих родичів.

Після закінчення вечері діти несли обід до своїх хрещених, дорослі готувалися до вечірньої церковної служби. Лише дівчатам, які завжди хочуть дізнатися про свою долю, не було спокою. Серед способів ворожіння існує дещо дивний: треба помити посуд, а потім, взявши чисту тарілку, вибігти на вулицю і почати стукати по ній ложкою — з якого боку озветься собака, з того і буде наречений.

Поступово закінчується вечір і наступає чарівна Різдвяна ніч, під час якої не можна спати, бо все щастя проспиш. Проте навіть при великому бажанні заснути просто неможливо — церковні дзвони, ватаги колядників створюють урочисто-святкову гаму звуків. Обряд колядування досить давній — він походить іще з дохристиянських часів, коли наші пращури вшановували Сонце святом Коляди. Найбільше серед колядників зустрічаються діти, і це зрозуміло. Колядувати і заходити першими в дім господаря в день Різдва можна лише хлопцям, які, згідно зі звичаєм, несуть в домівку мир та спокій.

Після закінчення церковної відправи родина збирається на святковий обід, який вже не є пісним. Сало, печінка, ковбаса, різні скаженості та копченості — все, за чим сумувала під час посту душа, повинно стояти на столі. Ну і звичайно ж... Проте навіть і в цей день треба міру знати. По обіді наступає час заслуженого відпочинку. В гості ж потрібно йти вже після обіду. Одружені діти, як правило йдуть до своїх батьків. На вечір гуляння розпочинаються з новою силою. Хлопці влаштовують вертеп — своєрідну виставу, головними дійовими особами в якій є „Коза», „Пастух», та інші.

Наступний після Різдва день — це день Богородиці. Треба вшановувати матерів та жінок, категорично забороняється працювати вагітним жінкам. До речі, жінкам в цей день, аби не нудьгувати, дозволяється колядувати. Обід 7 січня вже не має бути пісним. Тепер вже можна вживати міцні напої, але треба знати міру, почуття якої у цьому випадку було притаманне українцям з давніх часів.

Василя. Новий рік (14 січня)

Наразі Новий рік святкують 1 січня, але це більше молодіжне та офіційне свято. За давньою традицією та церковним календарем українці зустрічали Новий рік опівночі між 13-м (день Меланії) та 14-м січня (Святого Василя Великого). Ця традиція зберігається й зараз.

На Новий рік готують Щедру кутю, заправляючи її смальцем. До столу, як і на Різдво, має сідати вся родина. Дуже важливо, щоб одяг цього дня був ретельно випраний і чистий. Після вечері треба обов'язково зайти до сусідів і попросити один в одного пробачення за можливу провину одного перед одним, аби Новий рік зустріти в мирі та злагоді.

Хлопці, які зазнали певних невдачі під час сватання, мають в цей вечір додатковий шанс. Але для цього потрібно застати дівчину вдома. Заходити в хати дівчатам не можна. Вони можуть щедрувати лише під вікнами будинків та тільки до півночі, часу закінчення Щедрого вечора.

На особливу увагу заслуговують дівочі гадання. Що тільки не робили представники слабкої статі, аби дізнатись, що ж готує їм примхлива доля. Спробуйте хоча б таке: перед сном покладіть під подушку гребінець, примовляючи: „Суджений мій ряджений, розчеши мені голову!» Хто уві сні буде чесати голову, той і буде Вашим судженим.

Якщо опівночі вийти на вулицю, то, кажуть, що можна почути, як Новий рік проганяє старого. Вранці діти та молодь, зазвичай, починають обряд засівання, який також прийшов до нас ще з давніх часів. Наші пращури зустрічали Новий рік навесні, тому цей обряд пов'язаний з надіями на майбутній добрий врожай.

Засівали здебільшого діти, причому найщедріше одаровували тих, хто прийшов до оселі першим. В карпатських селах особливо активно діють співочі молодіжні ватаги. До складу такого веселого гурту входять: старший ватажок, заспівувач, музики (скрипаль, цимбаліст та гравець на бубоні), іноді ще танцюристи та міхоноша. Часто щедрувальники та колядники представляють так званий „живий вертеп» 0 специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців. Його головними дійовими особами виступають „Маланка» або „Коза». Основною ритуальною дією „Кози» є танець, який відображає „умирання» та „воскресіння», символізуючи циклічність природи та сезонність аграрних робіт. Вертеп розігрує інтермедії за традиційними обрядами з біблейських сюжетів.

Маланка і старий Новий рік

У ніч з 13 на 14 січня за юліанським календарем зустрічають Новий рік у багатьох країнах Східної Європи (за старим православним і греко-католицьким стилем). З цим святом пов'язано чимало легенд, звичаїв та обрядів. Цей вечір у народі названо Щедрим. І досі поширених тут на Щедрий вечір карнавальне дійство, яке пов'язане з Маланкою. Але це ім'я не міф.

За християнською традицією преподобна Маланія-римлянка, народилася у християнській родині. Її багаті і знатні батьки бачили у доньці спадкоємицю і продовжувачку роду. У чотирнадцять років Маланію проти її волі віддали за знатного юнака Апініана. На палкі прохання жити з нею в непорочності Апініан відповідав: „Коли матимемо двох дітей, спадкоємців нашого майна, тоді разом відречемося від світу». Але двох народжених дітей забрав до себе Господь. Після цього Маланія з Апініаном залишили Рим, і для них почалося нове життя, цілковито присвячене служінню Богу. Апініану було в той час 24 роки, а Маланії — 20. Вони почали відвідувати хворих, допомагати бідним. Їхнім коштом було збудовано багато храмів та лікарень. Після багатьох років мандрів в ім'я Господнє свята Маланія закрилася в одинокій келії на горі Єлеонській. Поступово поряд виник монастир. В 439 році свята Маланія віддала свою душу Господу. Так розповідає християнська легенда.

Але народ вкладав завжди свій, язичеський зміст у дійство Маланки. Так нарікають за існуючою традицією головного персонажа — парубка, перевдягнутого в жіночий народний костюм певної місцевості. У супроводі ряджених (Діда, Баби, Василя, у якого часто перевдягається дівчина), Кози, Ведмедя, Коника, Чорта, а інколи Цигана з батогом і молотком і в масці) разом з музиками і натовпом цікавих глядачів Маланка подорожує селом усю ніч. У деяких селах особливу розважальну роль виконував Циган, який підковував молотком всіх зустрічних і вимагав за це винагороду, а коли хтось відмовлявся від послуг цього Цигана, томіг скуштувати батога... Особливий захват, перемішаний із веселим страхом, викликав такий ряджений циган у дітвори, який викликав веселий вереск хлопчиків та дівчаток, помічений ще здалеку у своєму вивернутому назовні і тому волохатому кожусі, у масці з різнокольоровими стрічками, які романтично розвівалися на зимовому вітрові... Під вікнами хат (особливо там, де є незаміжні дівчата) процесія виконує традиційні пісні про молоду господиню, а на завершення виголошуються новорічні побажання-віншівки.

На Маланки, кажуть у народі, — дня прибуває на курячий крок. Хто у цей Щедрий вечір багато чхає — весь рік проживе щасливо. Так що не шкодуйте за Маланчиним і Василевим новорічним столом перцю.

Водохрестя, Йордан (19 січня)

Святом Хрещення закінчуються Різдвяні святки, які тривають з 7 по 19 січня. Згідно з біблійною розповіддю, Христос був освячений у водах річки Йордан, що і дало другу, народну назву свята. Напередодні, тобто 18 січня вся родина, як і перед Різдвом, збирається за столом. До столу подаються лише пісні страви і готується голодна, або ж Бідна кутя. Чому вона так називається, пояснити важко, можливо тому, що весь день напередодні Водохрестя не можна нічого їсти, бо суворий піст. На Голодну кутю припадає цікавий обряд, який має назву „Вигнання куті». Суть його полягає в тому, що потрібно взяти горщик, де варилася кутя і розбити його об ворота, при цьому примовляючи: „Геть, кутя, з покутя!» В деяких регіонах України, в основному в Карпатському, в цей день щедрують.

На Водохрестя готуються такі ж страви, як і на Різдво, приготовлені на олії, з грибів, капусти, риби та крупи. Подає страви найстарша в родині бабуся за допомогою молодших жінок. Під час вечері міцних напоїв не вживають та не курять.

В церквах цього вечора освячують воду, яка набуває особливої сили та цілющості. Після святкового богослужіння люди йдуть до ставка або річки, де заздалегідь видовбують ополонку у вигляді хреста. Священнослужитель занурює у неї хреста, після чого вода вважається освяченою. Хрещенською водою лікують рани, вона допомагає відвернути будь-яке лихо. Люди набирають її в посудини та кроплять господарські будівлі, худобу, дерева у садах. Гуцули роблять з вівсяного снопа перевесла, окропляючи їх свяченою водою, і перев'язують ними кожне дерево. У хрещенських традиціях також можна простежити деяку аграрну магію, підсилену християнською символікою. Так поєдналися язичницькі та християнські обряди. Отож, вранці, після вечірньої церковної відправи, потрібно скропити кожен куточок оселі свяченою водою, тоді у домі буде лад і спокій.

В день Водохрестя вся громада, як правило, збиралась поблизу водойми, де відбувались церковні відправи. Вони відбуваються, звичайно, і зараз, але той колорит і пишність, та містична загадковість, на жаль, втрачені. Відбувається це і тому, напевно, що клімат на планеті суттєво потеплішав, тепер нема тих зим. Зараз важко уявити, що весь церковний реманент для водосвяток, зокрема, царські ворота, робився з льоду. Особливо цьому дню раділи діти, адже на них чекало стільки цікавих дійств. Одне з них — випускання голубів. Ці птахи символізують свята, що закінчуються і, отже, їх треба випустити на волю.

По вечері знов збираються дитячі та молодіжні ватаги, які щедрують під господарськими вікнами. За це господарі обдаровують дітей пиріжками, пампушками, горіхами та яблуками або грішми. Парубочі групи зустрічають на порозі та кроплять свяченою водою.В ніч на Водохрещі тварини можуть розмовляти людською мовою, однак прислухатись до їхньої мови не слід, бо, як правило, це не віщує нічого доброго. Як це не прикро, але саме Водохрестя закінчує цілу низку різдвяно-новорічних свят, отже, настав час працювати. Під час освячення води йде сніг — добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба.

Стрітення (15 лютого)

Сама назва цього свята говорить сама за себе, Стрітення, тобто, в народній уяві, зустріч Зими й Весни. За церковними ж канонами саме в цей день старець Симеон побачив немовлятко Христа і тепер міг спокійно померти, бо нарешті зустрів Месію.

За своє довге панування Зима вже досить всім надокучила, дуже хочеться тепла та Весни. Саме їх жорстока битва відбувається на Стрітення, тому існує ще одна цікава назва свята — Зимобор. В цей день у церквах відбувається посвята води та свічок. Особливу силу має стрітенська свічка, яка захищає від грози та пожеж. Саме цю свічку дають людині в руки, коли вона йде в останню путь. Стрітенська вод захищає від „дурного ока», нею лікують інфекційні хвороби, натирають хворі місця.

Масляна

Останній перед Великим постом тиждень треба провести весело, бо попереду цілих 7 тижнів суворої поведінки та усіляких обмежень. Кожний день цього тижня мав певні особливості та цікаві звичаї. Розглянемо кожен з них. У понеділок жінки йшли до корчми і розпочинали свято Масляни. Якщо ж до їх компанії хотіли долучитися чоловіки, то їм на шию чіпляли колодку, зняти яку можна було лише поставивши магарич. У вівторок жінки знову в шинку. Після гуляння в шинку всі виходили на вулицю, де влаштовувались веселі забави, які тривали майже весь день. Середа не пов'язана з якими-небудь дійствами і має назву „Зноби-баби». Напевно, що Масляна — це справжній рай для жінок, бо в Четвер вони знову сідають до столу і піднімають чарки. До того ж в цей день не можна шити та прясти. У п'ятницю зять повинен почастувати свою тещу. Після цього зятю належить покатати свою тещу вулицями села або ж міста. Причому в такому випадку сервіс напряму залежить від характеру тещі, тобто злу та сварливу везуть по нерівній дорозі і, навпаки, якщо теща лагідна, то і дорога рівна, немов струна. Субота не позначена цікавими обрядами. Найбільш пишно відзначають неділю. Спеціально до цього дня готували вареники з сиром, на відміну від російських млинців. Проводились масові гуляння, ігрища, забави. В цей день потрібно обійти усіх родичів та сусідів і попросити пробачення за всі скоєні образи, аби очиститись перед великим постом від усякої скверни. Не можна також вживати горілки. Потрібно перед сном ретельно прополоскати зуби, аби чорти не витягли сир, що залишився після Масляної, разом із зубами.

Великдень

Як один зі шляхів гармонічного і безболісного введення християнства у Київську Русь, Церква поєднала свято язичників — Зустріч Весни із Великоднем — Світлим Христовим Воскресінням. Багато що з древніх ритуалів стало частиною Великоднього циклу святкувань.

Першою ознакою того, щоб прийшла Весна було повернення мігруючих птахів. Щоб вітати птахів, провісників Весни, люди пекли пташок з тіста. Їх давали дітям, що гралися, кидаючи птахів у повітря, співали відповідних пісень, закликаючи весну. Церква включила цю традицію у Свято Сорока Мучеників, що святкується 22-ого березня.

У неділю перед Великоднем, що також називають «Вербною Неділею» гілки верби (названі  лозою) благословляються  для віруючих у Церкві. Цей специфічний ритуал мав у язичеські часи чарівні наміри. Дерево верби мало лікарські властивості, вважалося святим деревом, і було одним з перших, котре Навесні показувало ознаки життя. Люди думали, що, крутячи кола одне біля одного з недавно квітучою гілкою верби, вони могли переймати від цього ту ж саму енергію і силу, що дозволила б входити в них.

Християнська Церква з іншого боку, у цю неділю, відповідно до Євангелія і літургійних розпоряджень, святкує Вхід Господній до Єрусалима, де Ісуса Христа вітали юрби людей, що махали гілками пальми. Щоб пам'ятати це, Церква увела традицію розподілу гілок пальми. Українська Церква об'єднала древній язичницький ритуал із християнським, з тією різницею, що замість гілок пальми людям даються гілки верби.

Тиждень перед Великоднем називають «Чистим, Світлим, Великим, Прощеним або Вербним.« Дні посту були пов'язані із фізичним і духовним очищенням і відродженням. У четвер увечері, після спеціальної Служби Божої, прочитання Дванадцятьох Євангелій, віруючі йшли додому із запаленими свічками. Протягом року ці свічки були зберігалися в безпечному місці до наступної річної Пристрасті в четвер. Люди вірили, що свічки мали чарівну силу, що могли захистити будинок від блискавки, перешкоджати градові руйнувати зернові культури, і оберігати від хвороб.

Протягом ночі перед Великоднем або, іноді навіть, у четвер і в п'ятницю, чоловіки і хлопчики запалювали багаття біля лісу, на пагорбах, над водою, на цвинтарях або біля церкви. Відповідно до віри, ці вогні призначалися, очищення від усіх злих хвороб і нещасть. Вогонь також освітлював шлях для душ, що повертаються до їхніх колишніх родин.

Найбільш традиційним Великоднім хлібом була паска. Підготовку і випікання паски вважали одним з найважливіших завдань року. Люди думали, що майбутнє могло бути передвіщене в залежності від того, як цей хліб святий вдасться. Кожна господиня хотіла, щоб її паска була найкращою і найбільшою, тому при її випіканні  вона виконувала різні чарівні жести і використовувала чаклунство.

Тісто для паски місили в кориті, що спиралося на подушку так, щоб хліб був легким. Протягом підготовки господиня повинна була підтримувати чисті думки. У той час як паска був у духовці, нікому не дозволяли сидіти або голосно шуміти через побоювання, щоб паска у духовці не зіпсувалася. У деяких областях України господар будинку стояв на стражі в його передніх дверях, щоб хто — не будь не увійшов з поганими намірами, у той час як пеклася паска.

Успішно спечена паска приносила велику радість у родину. Обгорнену у рушник, або ж поміщену у кошик, паску  господар дому ніс у церкву, де вона благословлялася Великоднім ранком, після Всенощної служби. Інші харчові продукти, типу сиру, олії, солі, жиру свинини, яєць, писанок (крашанок),шинки, ковбас, так само як і різне насіння, були також принесені до церкви для благословення. Після церемонії благословення, родина квапилася додому розділяти освячену паску й у такий спосіб розпочинати Великодній сніданок.

Про древність паски як ритуального хліба свідчать не тільки ритуали, виконані протягом готувань і випікання, але також і художнє оформлення, котрим прикрашали цей святковий хліб. Верх паски було покрито символічними знаками, зробленими з тіста. Більшість цих художніх оформлень було залишками древньої язичеської релігії, прив'язаної до культу сонця і хліба.

Служба на честь Світлого Христового Воскресіння завжди нетерпляче очікувалася. У колишні часи проводилася рано — вранці, перед світанком. Всі церкви в Україні були побудовані так, щоб стоять перед Сходом. Коли Служба закінчувалася, і священик спочатку казав «Христос Воскрес «, двері  церкви були б відкриті, і промені сонця, що піднімається, огортала віруючих. Після Служби люди вітали один одного традиційним способом, цілуючи один одного три рази. Це називають «христосуванням».

Люди стають перед церквою з своїми кошиками, заповненими їжею, котру вони підготували до церемонії благословення. Завжди у кошик поміщалася свіча, що була прикрашена ароматичними травами і барвінком.

На Перший день паски, молоді дівчата виконували веснянки-гаївки перед церквою або ж на цвинтарі. У язичеські часи веснянки-гаївки виконувалися у священних гаях над водою. Ці хороводи, пісні, ігри і драматичні сцени, як думали люди, служили чарівній функції з метою проведення Зими і зустрічі Весни. Ці пісні і танці персоніфікували похорон для морозів і зими. Вони також переслідували  гарантувати рясний врожай через чарівництво музики, слів і рухів тіла.

Із цими танцями і піснями люди спробували спокусити і зачаровувати всю повторно пробуджену Природу так, щоб це принесло їм удачу і багатство. Веснянки-гаївки зверталися до різних предметів. Деякі танцівники в хороводі наслідували обертанню сонця в небі, у той же час як в іншому колі жестами показували безперервність людського життя на землі. Була також група веснянок-гаївок, що говорила і співала про красу і працьовитість молодих дівчат, тому що Весна для них була також тією порою року, коли зацвітало кохання.

Великодній кошик — гордість і радість родини. Люди судять господиню дому відповідно до вигляду її Великоднього кошика, що він містить і як прикрашений. Кошик повинен бути накритий  недавно вишитою серветкою або просто білою серветкою. Дуже честолюбні господині мають дві вишитих серветки — одну, щоб поставити на неї кошик і другу — для того, щоб покрити його. Треба пам'ятати, що кошик повинен містити тільки здійснення вибірки {вибрання} харчових продуктів, Ви збираєтеся їсти в свято не весь зміст холодильника.

Великодній кошик повинний містити:

ПАСКА помістити свічу в центр паски і запалити її, коли священик починає церемонію благословення.

БАБКА

ПИСАНКИ пасхальні яйця, щороку нові

КРАШАНКИ пофарбовані яйця — розмаїтість кольорів, але повинен переважати червоний

ЯЙЦЯ круто відварені і очищені

СІЛЬ маленька кількість (сільничка)

МАСЛО повинно бути приємно сформоване і прикрашений цілими гвоздиками і поміщене в маленьку ємність (маслянку) або покладене зверху на сир

СИР домашній сир: змішайте сир із кондитерським цукром, ізюмом, корицею, гвоздиками і мускатним горіхом. Може бути на блюдечку (мисочці), наверх Ви можете помістити шматочок масла.

ХРІН частина кореня або готовий хрін з буряками

КОВБАСА маленьке кільце.

Зеленi свята

З усiх свят, що так чи iнакше пов'язанi з природою, найпоетичнiшим є Трiйця (Зеленi свята, Зелена недiля). Воно не має сталої дати, а повнiстю залежить вiд Великодня. Перш за все — це свято перемагаючої весни на порозi лiта, коли природа нiби святкує з людиною своє вiдродження. Завдяки цьому i всi пов'язанi з святкуванням звичаї мають особливе поетичне забарвлення, що вiдбилося у пiснях, iграх, в звичаях та повiр'ях. Святкування починається з четверга. В цей день дiвчата йдуть у поля, в левади або лiс i там завивають вiнки «на всi святки». Вiнки в'ють з конвалiї, незабудок, васильку, чебрецю, вплiтають i полин — як засiб вiд русалок. У деяких селах зберiгся звичай «завивати берiзку», який у давнину мав аграрно-магiчне значення: не вiдриваючи гiлля вiд дерева, завивали «на врожай», завивали також i «на себе», «на всiх рiдних» й по вiнках намагалися дiзнатися про долю кожного. Для цього у недiлю, день Трiйцi, вiнки «розвивали» та оглядали: чи ще свiжий чи вже зiв'яв. При цьому судили про щастя або нещастя. Використовували гiлля рiзних дерев: клена, ясеня, липи, осоки, але нi в якому разi не верби. Особливо шанована в Українi була тополя, роль якої у веснянiй обрядовостi була аналогiчною росiйськiй березi. Існував звичай ставити головне дерево перед воротами та дверима, щоб захистити себе вiд вiдьом. Для цього ж по кутках хлiва встромлювали iнодi осику. За допомогою цього ж дерева вгадували, чи всi члени родини доживуть до наступного клечання: якщо внесене на нiч дерево вранцi залишиться зеленим — усi будуть здоровi, якщо листя почорнiє — хтось тяжко захворiє, а може, навiть, — вмре. Обряд прикрашання дерев — це теж вiдгомiн язичницької старовини, коли нашi пращури вклонялися деревам, молилися їм. Священнi дерева були у них на полях, на дорогах помiж селами. Прикрашання дерев та їхнє вшанування свiдчить про бажання заручитися могутньою допомогою природи у повсякденних справах хлiбороба. Існувало вiрування, що й душi померлих оселяються у деревах, у його зеленому гiллi. Саме тому Зеленi Свята, крiм усього iншого, — ще й народне свято поклонiння душам небiжчикiв, вшанування предкiв. Вiдбувається це ще й тому, що на Зеленi Свята починає цвiсти жито, а за давнiм народним вiруванням у час цвiтiння хлiбних злакiв прокидаються померлi. Цвiтiння хлiбiв — час дуже вiдповiдальний, вiд якого у значнiй мiрi залежить врожай. Тому i поминали в цей час своїх предкiв-небiжчикiв, приносили їм жертву, влаштовували тризну. За стародавнiм вiруванням — померлi предки — це постiйнi охоронцi свого роду, його покровителi, якi здатнi впливати на врожай i допомагати в усiх хлiборобських справах своїм нащадкам.

Свято Івана Купала (7 липня)

Відбувається саме тоді, коли сонце піднімається над землею найвище, дає найбільше сили і тепла, коли квітує, множиться все живе. У міфології багатьох народів Купало характеризується як бог земних плодів. Недаремно у дохристиянські (язичеські) часи це свято присвячувалося Даждьбогу — богові сонця, який дарував життя на землі. Пізніше християнська церква почала відзначати його як Різдво Івана Хрестителя, що припало на той час.

Купальське дійство обов'язково проходить при воді і вогні — двох з чотирьох основних природних стихій. Традиційно, на березі річки чи озерця наші предки ставили вербове деревце — Купало або Купайлицю. Верба уособлює надзвичайну життєздатність. У центральних і східних регіонах України встановлювали «Марену» — гілку чорноклена або вишні. Професор-етнограф Степан Килимник у праці «Християнський рік у народних звичаях» зазначає, що напередодні Івана Купала гільце прикрашали живими польовими та городніми квітами, обвішували цукерками, пряниками. Дівчата плели вінки з трав і чіпляли їх на вербу.

Відтак дівчата і хлопці бралися у танок і співали пісні. Чоловіки та жінки теж сходилися на видовище, але в співах участі не брали. Парубки, намагаючись перехитрити дівчат, перечіплювали віночки на вербі якомога вище. Щоправда, не один із них був за це покараний: у віночки де-не-де вплітали жалючу кропиву та колючі будяки. Апогей хороводу — коли парубки діставали верхівку дерева. За давнім повір'ям, хлопець, який дістане верхівку купайлиці, незабаром одружиться і буде щасливий. Під кінець забави дівчата розламували обрядове деревце, а рештки його розкидали по своїх городах, «щоб огірки родили». У деяких селах вербові гілочки дівчата клали на ніч під подушку — щоб наснився суджений.

Хороводи, як правило, тривали до півночі. Тоді дівчата відшукували свої віночки і йшли з ними до води. У тернопільських селах над Збручем Івана Купала знали і знають як Івана Лопуха. Через усе село несуть величезний, замаєний стрічками лопух, який називають Іваном. Після достойного вшанування Лопуха топлять у річці. Пізніше хлопці дістають його і чіпляють десь на воротах. Наукові джерела твердять, що у давнину майже по всій Україні лікарські трави заготовляли лише на Купала.

До кожного віночка прикріпляють невеликі свічечки, «щоб не згубилася дівоча доля в сутінках». Кинутий у воду вінок в українській обрядовій поезії означає кінець дівуванню. Здавна вважалося, що чий віночок втоне або його перекине хвиля, тій дівчині не судилося вийти заміж. Однак на Лемківщині, довідуємося зі спогадів переселених українців, ареал пускання вінків на воду був обмежений небагатьма селами. У західних Карпатах замаєне гілля від Зелених Свят зберігали до Івана. А ввечері, напередодні Купала, палили його на вогні.

Перестрибнути через купальське багаття означає очиститися вогнем, позбутися гріхів, звільнитися від скверни. Недаремно купальський вогонь повинні розкладати лише здорові, дужі парубки, та ще й з доброю репутацією. Хлопці стрибають по старшинству, котрий спритніше скочить — здоровішим буде. Після гри дотліваюче багаття розкидають по галявині, але обов'язково його треба затоптати ногами, бо рештки купальського вогню здатні дивні справи творити.

Кажуть, вночі проти Івана Купала дерева переходять із місця на місце і розмовляють між собою. Але хто може почути їхню розмову? А той, хто має цвіт папороті. Наші предки створили чимало припущень про цю таємничу квітку. За давніми віруваннями, якщо хочете дістати цвіт папороті, то мусите перемогти самого дідька. Людина, здобувши цвіт папороті, стає всезнаючою і всевидячою.

Вдосвіта на Івана Купала люди зустрічають сонце купанням-очищенням. У західних регіонах України поширена легенда про те, що тоді сонце купається («грає») і в такий спосіб оздоровлює воду. Сторожили кажуть, що до Купала людям купатися не можна, бо інакше «сонечко воду скаламутить, дідько втопить» і т. п. Вранці до сходу сонця дівчата вмиваються росою — на вроду, на красу.

Проводи на полонину

Великим святом для місцевих жителів є проводи гуцульських пастухів на віддалені гірські пасовища — полонини для випасу худоби. Найбільш яскраво його відзначають у Микуличині. Вихід на полонину відбувається в травні і триває аж до вересня. Умови життя пастухів на полонині важкі: у високогір'ї часті холоди, два з трьох днів — дощові, нерідко серед літа випадає сніг. Праця триває від світанку до ночі, і все ж кожен гуцул мріє стати полонинником. Три речі, які характеризують життя гуцульських пастухів — це бринза, трембіта і ватра. Під полонинські наспіви ватаг запалює вогнище — ватру, а парубки танцюють гуцульський ритуальний чоловічий танець «Аркан» з маленькими топірцями в руках. Вівчарі пригощають усіх бажаючих будзом і вурдою. Завершуються проводи святковим концертом.

Гуцульське весілля

Гуцульське весілля, як казка. Навіть в теперішній час гуцули дотримуються своїх традицій. Вони й досі вдягаються у національний одяг, прикрашають своїх коней. В день весілля нареченого і наречену супроводжують бояри, дружби, дружки, світилки, свати, старости. Весілля повне веселих і жалібних пісень, танців, ігор, забав, жартів, дотепів. Жодне весілля не обходиться без короваю чи калачів, вишиваних чи тканих рушників, букетів, які чіпляють на одяг гостей і гільця чи деревця. Точно визначеного часу для дня весіль не встановлювали, єдине, що сватання і заручини відбувались переважно навесні, літом, восени, рідше взимку, а весілля намагались справляти до Великого посту. Під час будь-якого посту справляти весілля категорично заборонялось. Найпершою ознакою на Гуцульщині, коли приходили свати, було «давати рушники», що традиційно означало готуватися до весілля. Закріпленням шлюбу було і є «стати на рушник». За давнім звичаєм, найкращі калачі дарують молодим на вишиванім рушнику, з побажанням, щоб їхнє життя було заможним і красивим. До церкви молодята їдуть на конях.

Читайте також:

Нормативно-правова база області
Міста
Корисні телефони
Мистецькі організації
Знакування туристичних атракцій
Богородчанський район
Калуш
Історичні атракції
Карпатський трамвай
Дипломатичні місії

Новини

Проект
18.08.2008
Вдячне Прикарпаття

Анонс

Ліси

У природно-ресурсному потенціалі області одне із центральних місць посідають лісові ресурси.

Ліси області — складова частина лісового фонду Карпатського регіону, що є найбільшою сировинною базою України. Тут зосереджено близько 50% запасу стиглих і перестиглих насаджень держави. Землі лісового фонду Івано-Франківщини займають 636,4 тис. га, або 45,7% від загальної площі області (при середньому показнику по Україні — 14%). Запаси стовбурної деревини складають 128,5 млн. м куб.

Ліси на території області розміщенні нерівномірно і знаходяться в основному в гірській частині (73% лісів області належить до гірських). При цьому лісистість коливається від 5,5% (Снятинський район) до 68,2% (Долинський район). На рівнині та в передгір'ях Карпат (до 500 м н.р.м.) переважають дубові та дубово-грабові ліси з участю бука, явора, горобини, береста тощо. Проте лісів тут залишилось мало, оскільки великі площі розорані або зайняті післялісовими луками.