Надвірна

Міcто Надвіpна знаxодитьcя на відcтані 38 км від Івано-Фpанківcька. Міcто зpучно pозташувалоcя на пpавому беpезі швидкоплинної Биcтpиці Надвіpнянcької. Загальна площа Надвіpної cтановить 2553 га, наcелення 22 тиc. чоловік. День мiста 1 вересня.

Впеpше в пиcьмовиx актаx міcто згадуєтьcя в 1589 pоці.

Про місто

Міcто Надвіpна знаxодитьcя на відcтані 38 км від Івано-Фpанківcька. Міcто зpучно pозташувалоcя на пpавому беpезі швидкоплинної Биcтpиці Надвіpнянcької. Загальна площа Надвіpної cтановить 2553 га, наcелення 22 тиc. чоловік. День мiста 1 вересня.

Впеpше в пиcьмовиx актаx міcто згадуєтьcя в 1589 pоці. Саме тоді власник Пнівського замку Микола Куропатва, якому належало й місто, вніс протестацію до львівських городських книг з приводу втрати документів на свої маєтки через татарський напад. Серед перерахованих поселень згадується і містечко Надвірна. Без сумніву, місто засноване набагато раніше. Коріння сучасних надвірнянців сягає ще кам'яної доби. Тут проживали праслов'янські і слов'янські племена, котрі залишили по собі могильники, відомі, як Карпатські кургани, а на горі поблизу міста — залишки свого поселення, знане як «городище».

Надвіpна у XVII-XVIII cт. була значним pеміcничим центpом. Тут пpацювали кушніpи, котляpі, бондаpі, муляpи, кpавці. У міcті щоpічно влаштовувалиcь яpмаpки та тижневі тоpги. Cюди пpибували купці з навколишніx міcт, а також гоcті з Польщі, Угоpщини, Молдови і Pоcії.

Cьогодні в міcті пpацює більше 50 підпpиємcтв, уcтанов і оpганізацій. В Надвіpній виpобляютьcя будівельні залізобетонні конcтpукції, цегла, деpево-cтpужкові плити, меблі. На околиці міcта на площі майже 180 га pозкинулоcя одне з найбільшиx нафтоxімічниx підпpиємcтв Пpикаpпаття — АТ «Нафтоxімік Пpикаpпаття», яке займаєтьcя пеpеpобкою нафти і виготовляє з неї шиpокий аcоpтимент нафтопpодуктів: автобензин, дизельне паливо, зpіджений газ, паливний мазут, паpафін для теxнічниx цілей і xаpчової пpомиcловоcті, електpонний кокc, cинтетичні жиpні киcлоти, побутовий бензин, гоподаpcькі cвічки та мило.

В міcті фунуціонує 5 шкіл, автотpанcпоpтний теxнікум, пpофеcійно-теxнічне училище, фізико-математичний ліцей, ліcотеxнічна школа, xудожня, музична школи. У 1994 pоці було відкpито величний пам'ятник Т.Г.Шевченку.

Пишаєтьcя міcто тим, що має пpекpаcну школу з дзюдо, cтвоpену пpи ДЮCШ АТ «Нафтоxімік Пpикаpпаття», яку очолює cтаpший тpенеp молодіжної збіpної Укpаїни Євген Бондаpчук, 14 cпоpтcменів-дзюдоїcтів cтали пpизеpами змагань на чемпіонатаx cвіту та Євpопи. Нині в місті функціонують 4 загальноосвітні школи, ліцей, середня школа-інтернат, сім дитячих садків, СПТУ №11, коледж, заочне відділення Українського фінансово-економічного інституту, музична та художня школи. З 1995 року працює Музей історії Надвірнянщини.

Історія

Як могутня і повноводна ріка несе в собі води сотень річок, потоків та струмків, так й історія кожної країни складається з життєписів безлічі малих і великих сіл, міст і містечок. Усі населені пункти, від маленьких хутірців до велетенських мегаполісів, живуть своїм повнокровним і багатогранним життям, і кожен із них — це цілий світ великих і малих подій. Кожне місто з роками багатіє чи бідніє, здобуває славу або втрачає її. Подібно до роду людського міста і села ростять та виховують покоління за поколінням своїх синів і дочок, які власними ділами примножують їхню славу. Одним тільки не схожі людські поселення від своїх творців: здатністю після фізичної смерті воскреснути, відроджуватися заново і по-новому будувати власне життя.

Історія прикарпатського міста Надвірної не виняток серед поселень нашого краю. Спливають години, дні, роки і століття. Час стер з пам'яті людей багато подій, якими жило місто. Але не можна забути того, що завжди залишиться у пам'яті народу, тих сторінок історії, які овіяні славою особистого героїзму, полум'ям воєн, кров'ю та слізьми надвірнянців.

Літопис міста XVI початку XX століття

На правому березі річки Бистриці-Надвірнянської у передгір'ї Українських Карпат розкинулося місто Надвірна. Його розчленовує на дві частини річка Ворона, притока Бистриці. На лівому березі Бистриці височіють дві гори — Городище і Скала або Потоки. На північному сході від Надвірної розташовані села Назавизів, Перерісль, на південному сході — Верхній Майдан, Красна, на півдні — Стримба і Лоєва, на заході — селище Битків, на північному заході — село Молодків, на півночі — Гвізд, на південному заході — Пнів, Пасічна.

Перші поселенці на теренах Надвірної з'явилися у ІІ тис. до н.е. Про це свідчить археологічна розвідка, яку провели в 1991 р. археологи Б.Василенко та І.Кочкін. За містом на східному пагорбі вони виявили поселення бронзового віку, яке було зруйноване під час будівництва Пнівського замку.

Через відсутність джерел не можна точно визначити які саме племена жили на цій території. Археологічні пам'ятки дозволяють стверджувати, що племена Карпатського ареалу перебували на рівні розвитку інших індоєвропейських племен Центральної Європи. В доісторичний і літописний періоди дана територія була густо заселена. Про це свідчать чисельні археологічні розкопки, що проводилися у Перерослі, Лоєвій, Ланчині. Однак, чи існувало тоді поселення на місці сучасної Надвірної історикам невідомо.

Український археолог Л.Пастернак у 1934 р. виявив на території міста залишки укріпленого валами городища Х — ХІІІ ст. В 1960 р. ці дані підтвердив О.Ратич та інші дослідники. Городище розташоване на північно-західній околиці Надвірної на високому відрозі гори Городище на лівому березі Бистриці. Внутрішній майдан мав прямокутну форму, його розміри становили 60 х 45 м. Культурного шару на території городища не виявлено, найімовірніше воно мало військове призначення, про що свідчать і його географічне розташування (городище побудоване на важко доступному підвищенні) і вал з північної сторони, розкопками якого займався Б.Томенчук .

Коли виникла Надвірна і звідки походить назва міста? На ці питання історики й досі не мають єдиної відповіді. Найбільшого поширення набула версія, що виникнення міста пов'язане із селом Пнів та Пнівським замком. Як пише академік В.Грабовецький, наприкінці XV ст. пнівським маєтком володів шляхетський рід Куропатвів. Вони збудували тут замок-фортецю. З метою збільшення доходів магнати відвели частину маєтку під містечко, яке вперше згадується в письмових актах від 1595 р. Воно отримало назву Надвірна, тобто поселення на дворі.

Автори «Географічного словника королівства Польського» вважають, що Надвірна отримала назву від річки Ворона, над якою вона розташована. Львівський історик П.Сіреджук відстоює версію, згідно з якою виникнення міста слід пов'язувати з наданням в 1554 р. Делятину міського статусу. Магнат Куропатва на межі свого маєтку з делятинським збудував митницю, пізніше тут з'явилося поселення, яке називалося Краснодвір. Статус містечка поселенню було надано між 1564 і 1578 роками. Вказати точну дату заснування Надвірної поки що неможливо. Уперше згадується місто 1589 року в протестації, яку подав до суду М.Куропатва. В документі йдеться про напад татар на Галичину, внаслідок якого було знищено право власності автора протестації на села Пнів, Битків, містечко Надвірна.

Щодо назви міста, то Р.Гандзюк вважає, що вона вказує на існування якогось двору, поза яким виникло поселення, однак на думку вченого це не міг бути Пнівський замок, який знаходився занадто далеко (за 2 км), а існувала інша фортифікаційна споруда, руїни якої збереглися в міському парку. Швидше за все це був форпост, де знаходили притулок навколишні мешканці під час ворожих нападів. Дослідник також не вважає засновниками міста ні рід Куропатвів, ні рід Потоцьких. У другій половині XVI ст. Надвірна отримала статус міста. Воно користувалося широкою внутрішньою автономією. Міщани мали право обирати війта — панського урядника. Більшість населення становили українці. Однак, із зростанням шляхти урізалися права органів самоврядування, а разом з тим пригнічувалися і українці. Ще з часів Галицько-Волинського князівства через Надвірну пролягав торговий шлях. Тут була створена митниця. У XVI — XVIII ст. Надвірною володіли магнати Куропатви. Їхній родовий герб являв собою щит на блакитному тлі з підковою, повернутою кінцями вгору, всередні якої містився хрест. Над щитом на короні, розташованій над лицарським шоломом з опущеним забралом було зображено яструба з піднятими до польоту крильми, поверненим вправо відносно щита. Починаючи з XVI ст. герб Куропатвів використовували і як герб Надвірної.

В серпні 1589 р. татарські орди несподівано напали на Прикарпаття. В згадуваній протестації М.Куропатви не сказано чи було зруйновано м.Надвірну, однак в проміжку між 1589-1595 р.р. місто в архівних документах не згадується. Можливо воно було спалене. В 1596 р. місто було відбудоване. Очевидно руйнувань зазнає і надвірнянська оборонна споруда. Вона була зведена з великих нетесаних брил річкового каменю та вапняку. Товщина стін 1,2 м. Ширина замку 35 м, довжина 98 м. Однак, цитадель була споруджена на невеликому підвищенні. Можливо, після 1589 р. Куропатви вирішили побудувати більш надійну оборонну споруду — Пнівський замок. Він надійно прикрив вхід у гори. Пнівська цитадель вважалися наймогутнішою оборонною спорудою на Прикарпатті. П'ятикутна споруда мала 7 веж. До замку в'їздили перекинутим через рів підйомним мостом. Відтворити внутрішню будову замку майже неможливо. Залишки фундаментів свідчать, що посеред двору знаходився будинок Куропатвів.

У 1621 р. на Покутті діяв опришківський загін Гриня Кардаша. Вони зробили підкоп і непомітно проникнули у твердиню. Пана Олександра Куропатву було поранено. Опришки винесли зі сховища більшу частину золота і грошей. Тобто цей напад мав суто грабіжницький характер. Після нападу Куропатви ще дужче укріпили замок, який до XVII ст. був наймогутнішою твердинею Галичини.

У травні 1648 р. на Прикарпатті почався рух непокори польській шляхті. Микола Куропатва очолив загін, що боровся з повсталими. Восени 1648 р. військо С.Височана підійшло до Пнівського замку. Вони два тижні облягали його. Замок не вдалося здобути, але твердині було завдано значної шкоди. За деякими даними повсталі таки здобули його. Після цього С.Височан пішов на з'єднання з Б.Хмельницьким до Львова. В подальші роки на твердиню часто нападали татари, але вона успішно витримувала натиск.

З часу надання Надвірній Магдебурзького права її населення керувалось особливими законами. В 1601 р. міщани побудували ратушу, в якій розмістилася адміністрація. У місті було запроваджено 2 колегії: лаву і раду, які складалися з виборних урядників, що виконували адміністративно-судові функції. Війта призначав власник міста. Біля ратуші поселялася панівна верхівка, переважно поляки. Тут було відведено місце для крамниць, майстерень та торговельної площі. Убогі категорії населення проживали на окраїнах і займалися землеробством. Міщани виконували різноманітні повинності на користь Куропатвів, хоч це і суперечило нормам Магдебурзького права. Це викликало незадоволення міщан, і часто вони поповнювали ряди опришків, що занепокоїло шляхту. В місті проводилися показові розправи над опришками. Однак, після загибелі Олекси Довбуша опришківські загони не турбували Надвірної.

Надвірна, як і переважна більшість міст Прикарпаття, була аграрним містечком. Поряд із традиційним землеробством розвивалося і скотарство. Особливу увагу приділяли відгодівлі волів. Майже в кожній хаті обробляли волокна із льону і конопель, з яких виготовляли тканини. У другій половині XVI ст. із посиленням влади польської шляхти свободи надвірнянців все більше обмежувалися, а самі вони потрапляли у залежність від поміщика.

У XVII ст. Надвірна стала важливим господарським осередком і значним ремісницьким центром. Спочатку великого розвитку набули будівельні професії (потрібно було відбудовувати місто від частих татарських набігів).        Розвивалося також кушнірство, чинбарство, кравецтво, бондарство. Ремісники об'єднувалися у цехи. Кожен цех затверджував свій статут в магістраті. У цеховій організації провідну роль відігравили майстри, між якими велася боротьба за місце. Щоб стати майстром, треба було кілька років побути підмайстром й одержати атестат від майстра. У 1717 році у цехах працювало 16 шевців, 22 кушнірі, 26 ткачів. Виділилася група так званих замкових ремісників. Вони були служниками при дворі, церкві, костьолі. Усі категорії ремісників платили по 4 золотих на рік і річове (один золотий за голову худоби). Крім того вони несли й інші повинності. У XVII — XVIII ст. Надвірна стає центром торгівлі. Мешканці міста часто чумакували. На початку XVII ст. купці з Угорщини почали проїжджати через Надвірну. Щороку тут відбувалися два ярмарки і щотижня — торги. У 1745 р. помер останній представник роду Куропатвів і більшість земель перейшла до архімаршалка Галичини Ігнатія Цетнера. Він надав Надвірній свій родовий герб, який являв собою щит на червоному тлі, а на щиті — спис із золотим прапорцем. Він хотів спорудити тут палац, однак реалізувати цей намір не вдалося. У 1787 р. місто перейшло у власність Австрійської держави. Була створена надвірнянська домінія (адміністративно-господарська одиниця у державних володіннях). Вибори до магістрату проводилися з дозволу старости. Збіднілі міщани не мали права голосу.Від 1805 р. в місті почало діяти камеральне управління (тобто державне). Основним органом влади була рада. Староста тепер очолював тільки міський суд. Між радою і судом точилася постійна боротьба за владу, що негативно вплинуло на розвиток міста. Рада на свій розсуд розпоряджалася підприємствами міста, внаслідок чого міські землі і промисли поступово переходили у приватну власність купецько-лихварської верхівки. У 1867 р. було створено Надвірнянський повіт на чолі зі старостою. У віданні повітової адміністрації, яка підлягала намісницькому правлінню, були всі справи крім судових. На початку 1887 р. Надвірна перейшла у власність Міського кредитного закладу у Відні, а від 1891 до 1918 р. належала австрійському цісареві. За час австрійського панування в період до 1848 року становище міщан майже не змінилося, за винятком того, що вони не були панською власністю. Однак, панувала майнова і політична нерівність між людьми. Незаможні міщани не мали доступу до сейму. Вони були змушені відробляти панщину, не мали права вільно переходити з місця на місце. В Надвірній та околицях процвітало жебрацтво та розбійництво. Революційні події 1848 р. активізували рух протесту і в Галичині. Частина польської шляхти розуміла, що заміна кріпосницького ладу сприятиме економічному розвиткові країни. Тому закликала добровільно скасувати панщину. 10 квітня 1848 р. австрійський цісар Фердинанд підписав патент «Про знесення всякої работизни й інших підданських повинностей в Галичині». І вже 22 квітня його оголосили народові. Того ж дня до Надвірної прибули урядники, які зачитали цісарський патент. В цілому скасування панщини було прогресивним явищем. Почався період національного відродження, пробудження національної свідомості. У Надвірній на пам'ять про цю подію за кошти громадян міста було споруджено кам'яний хрест на стику вулиць Старостаніславської (тепер вул. Г.Мазепи) та Старої (тепер Б.Хмельницького). На пам'ятнику викарбували напис «Пам'ят даной свободи. Року 1848. 3 мая. Скасование панщини». Щодо економічного розвитку, то у XVIII ст. місто перебувало в занепаді. Імператриця Марія-Тереза в 1778 р. видала Декрет про сприяння розвитку промислу і торгівлі в містах Австрійської імперії, про пільги для купців і ремісників. Ще далі пішов імператор Йосип ІІ. Його політика спрямовувалась на широкий розвиток мануфактур і фабрик із залученням кваліфікованих спеціалістів. В 1784 р. він видав декрет, за яким чужоземні ремісники на 10 років звільнялися від оплати податків. До Надвірної приїхали перші німецькі поселенці, але вони в основному не змогли пристосуватися до умов життя. До середини XIX ст. у Надвірній переважало кустарне виробництво. Значну роль відігравало ремесло. Давні ремісничі промисли і далі об'єднувалися у цехи. Значну роль у житті міста відігравали представники побутових ремесел і лікарі та аптекарі, прислуга в лікарнях, цирульники. Уже в 1858 р. в Надвірній працювали 2 акушерки, а в 1874 р. відкрито першу аптеку. В місті почали працювати три лікарі. Однак плата за їх послуги була занадто висока і не всім доступна. На початку ХІХ ст. цехове виробництво в Надвірній почало занепадати. Основними причинами цього були систематичне порушення статуту цеховою верхівкою та внутрішня боротьба. З'явилися також позацехові майстри-партачі. Населення охоче користувалося їхніми послугами, їхній товар був дешевий і добротніший. Цехи витіснило й фабрично-заводське виробництво. У другій половині ХІХ ст. велика фабрично-заводська промисловість повністю витіснила цехове виробництво. У 1843 р. в Надвірній було споруджено одну з найбільших в Галичині фабрик хліборобських машин. Вже в 1844 р. вони експонувалися на Другій міжнародній виставці у Відні. В 1870 р. вступили в дію сірникова фабрика Симона Губнера і броварня Вільгельма Бухміллера, а в 1877 р. — лісопильний завод. У 1886 р. держава почала експлуатацію нафтових родовищ у Пасічній, а пізніше — в інших селах, неподалік від Надвірної. Сировину до Надвірної перевозили підводами в дерев'яних бочках. Для її переробки в місті побудовано кустарну дестилярню, в якій з нафти одержували гас. Пізніше головну увагу спрямували на виробництво бензину. Тому дестилярню перебудували, і на початку ХХ ст. тут почав діяти нафтопереробний завод. З 1784 р. Надвірна набула статусу значного торгового центру. Місто отримало дозвіл влаштовувати восьмиденні ярмарки 5 разів на рік. У 1882 р. у місті було засновано кооперативний банк. Із зародженням промисловості в місті з'явилися поодинокі автомобілі, власниками яких були великі підприємці. Улітку 1893 р. розпочалося спорудження залізничної вітки Станіслав — Вороненка, яка мала проходити через місто. В ньому взяли участь сотні спеціалістів з Італії, Австрії, Німеччини. Крім того, до робіт залучалися багато місцевих жителів. У 1894 р. зведено станційний будинок, поряд з яким встановлено збірники для нафтової сировини. Перший пробний поїзд пішов новозбудованою колією 21 жовтня 1894 р., а офіційне відкриття залізниці відбулося 19 листопада. На ньому були присутні урядовці зі Львова та Відня.

Поряд з економічним та громадським життям міста розвивалася і його культура. На початку XVII ст. в місті вже діяла церква Різдва Христового, що мала кілька дочірніх церков. Після закриття у 1785 р. Манявського скиту головну монастирську церкву Воздвиження Чесного Хреста розібрали і перевезли до Надвірної, де звели по вул.Делятинській. Відтоді у всіх документах вона значиться як Церква Благовіщення Пречистої Діви Марії. У 1817 р. поблизу церкви вимурували будинок пароха, а в 1880 — для сотрудників. У 30-х роках ХІХ ст. надвірнянську парохію обслуговував отець Йоан Коланковський, а після його смерті — отець Олексій Заклинський. Навесні 1865 р. парохом Надвірної й деканом Надвірнянського деканату став отець Корнило Мандичевський. Він відіграв досить значну роль у піднесенні культурного життя в місті. В 1840 р. надвірнянці побудували по вул.Долішній дерев'яну церкву Покрови Пречистої Діви Марії, здійснили в 1898 р. капітальний ремонт старої церкви. Крім греко-католицької церкви в Надвірній діяв римо-католицький костьол Святої Трійці. Спорудили його в 1599 р. У 1609 р. в Надвірній було створено римо-католицьку парафію. В першій половині ХІХ ст. до неї належали громади з 16 населених пунктів. У 1713 р. надвірнянці спорудили новий костьол. Однак він зазнав значної шкоди під час пожежі в 1823 р. і був відбудований аж через 15 років. Існувала в місті і синагога.

У XVI — XVIII ст. у Надвірній, як і у всій Галичині, більшість населення була неписьменною. У другій половині XVIII ст. в місті на 2233 мешканці діяла тільки одна німецько-єврейська школа на 100 учнів. Після реформи 1777 р. тут було відкрито тривіальну школу, яка мала елементарний та перший класи. Тут навчання проводилося німецькою та польською мовами. Закінчивши перший клас, учні складали іспити і отримували свідоцтво. На перших порах учителів призначала консисторія. Учительська платня була невелика. У 1844 р. було відкрито другий клас. За статутом Міністерства освіти кандидати у вчителі мали пройти тримісячні курси підготовки. У 1858 р. до Надвірнянської школи входили 87 дітей. У 1855 р. тривіальну школу перетворили на триступеневу. Відвідування школи було дуже погане. Багатьох учнів батьки не пускали вчитися. У 1864 р. з 697 дітей шкільного віку до школи ходили тільки 87. У 1869 р. уряд запровадив у Галичині обов'язкову освіту для дітей від 6 до 12 років. В зв'язку з цим зросло число учнів і кількість класів (у 1874 р. — 4, у 1895 — 5, а на поч. ХХ ст. — 7). Школа для дівчат мала приміщення на вулиці Костюшки, а для хлопців містилася в ратуші та окремому будинку біля костьолу.

Таким чином, м.Надвірна, в період з XVI по ХХ ст. знаходилося в складі спочатку Речі Посполитої, а пізніше — Австро-Угорської імперії. І хоча більшість його мешканців були українцями, вони відчували значний тиск з боку пануючої польської верхівки. Це відобразилося й на розвитку культури, зокрема освіти, яка виступала знаряддям колонізації українців. Водночас, в XVIII-XIX ст. в економіці поступово зароджуються основи капіталізму, з'являються промислові підприємства, розпочинається видобуток і переробка нафти, які продовжуються й по сьогоднішній час.

Перша половина ХХ століття

Спокійне, розмірене життя надвірнянців перервала Перша світова війна. Серпень 1914 р. приніс містові ще одне лихо — велику пожежу, яка знищила понад 300 будинків. Згоріла, зокрема, старовинна церква, школа для дівчат та інші адміністративні будівлі. Замість відбудовувати рідне місто, надвірнянці повинні були йти на фронт. Усі чоловіки, які годилися до військової служби, були мобілізовані. Національно свідомі українці Надвірної створили громадський комітет, який мав провести серед населення агітацію, зібрати кошти для добровольців до легіону УСС. За кілька днів до Надвірної з'їхалося багато охочих воювати в лавах УСС. З Надвірної до легіону зарахували 19 чоловік, зокрема хорунжих М.Дем'янчука, О.Гринішака, В.Хоменка. Під час наступу російських військ наприкінці літа 1914 р. австрійська поліція розпочала арешти «підозрілих осіб», переважно москвофілів. Арештантів вивозили до концтаборів у Гмінді та Телергофі. У вересні 1914 р. Надвірну зайняли російські війська. Почалася нова смуга обшуків та арештів, але вже тих, хто підтримував австрійську владу. Закривалися культурно-освітні заклади, вилучали українські книжки тощо. Українське національне життя завмерло. Але навесні 1915 р. російські окупанти покинули місто. Однак обшуки та арешти продовжувалися. Нормалізувалося життя в Надвірній тільки наприкінці 1916 року, коли в Галичині остаточно закріпилися австрійські війська. Знову відкрилися школи та культурно-освітні заклади. Але це були останні подихи Австро-Угорської імперії, яка 1918 р. розпалася на ряд самостійних національних держав. Над Східною Галичиною нависла загроза польської окупації.

Відразу після проголошення у Львові Західно-Української Народної Республіки в листопаді 1918 р. у Надвірній була сформована українська адміністрація, а на міській ратуші замайорів синьо-жовтий прапор. Головою міської управи став Михайло Дунець (1876-1963). Шістнадцятого листопада був прийнятий закон «Про тимчасову адміністрацію областей ЗУНР», згідно з яким відповідальними виконавцями на місцях ставали повітові комісари. Їм надавалися широкі повноваження в адміністративній і фінансовій сферах. В Надвірній повітовим комісаром став адвокат Іван Саноцький. В місті було створено підрозділи жандармерії. За час відновлення української влади в місті ніхто не загинув, хоча польські шовіністи і намагалися організувати декілька антиукраїнських виступів. Жителі Надвірної воювали й у лавах Української Галицької Армії. Історія донесла нам імена поручника М.Николайчука, отамана Р.Біласа, готарів В.Розумовича, М.Гаврилюка та інших. Весною 1919 р. політична ситуація щораз погіршувалася. У зв'язку з наступом польської та румунської армії 4 травня у Надвірній відбулося велике повітове віче, на яке зібралося 500 чоловік. Було ухвалено резолюцію, в якій закликалося кинути всі сили на укріплення бойової готовності армії. 17-18 травня оголошено мобілізацію до українського війська. Однак, під натиском польських військ уряд ЗУНР 15 травня 1919 року залишив Станіслав і відійшов за Збруч, а 20-25 травня Надвірну окупувало ворожа армія. Окупаційний режим спрямував свій політичний курс на цілковиту уніфікацію українських земель із польським середовищем. Надвірна залишилася центром повіту, адміністрацію якого очолив староста. У 20-х роках цю посаду займав Северин Сікорський. Міська управа містилася в ратуші. Громадське самоврядування складалося з бурмістра, віце-бурмістра. Бурмістром був В.Булшевич. Досить важливу роботу виконував клуб радних. У Надвірній діяли повітовий суд, поліційна комендатура, каса державної скарбниці. На перших порах окупації керівництво Західною Україною здійснювала військова польська адміністрація. В цей час проходять жорстокі репресії проти патріотично настроєних українців. Їх масово звільняли з державної служби. Репресії продовжувалися всі 20-ті роки. Навесні 1930 р. до Надвірної прибули карні військові відділи. Членів міськради, українців за походженням, вивели на вулицю, і за несплату контрибуції (податку) призначили їм по 25 буків кожному. Проводилися обшуки, забиралися всі більш-менш цінні речі. 10 листопада 1933 р. старостство повідомило, що 10 грудня відбудуться вибори до міської ради. У Надвірній було створено український виборчий комітет для роз'яснювальної роботи серед надвірнянців та координації дій. І хоча українців було найбільше в Надвірній, місто поділили так, що вони мали більшість в одному з трьох виборчих округів. До головної виборчої комісії було призначено тільки одного малописьменного українця. Були проведені й інші дискримінаційні заходи. На виборах багатьох українців не допускали до виборчих дільниць. Тому в голосуванні взяла участь тільки половина українців. До міської ради обрали 7 поляків, 5 євреїв і тільки 4 українці. Такі дії польської адміністрації тільки розпалили жагу національного самоутвердження, невдоволення надвірнянців політикою польської влади набирало все чіткіших форм організованого спротиву. Першим одностайним його виявом став бойкот виборів до польського сейму. 17 вересня 1922 року у Надвірній відбулися збори української громади, які прийняли рішення, «щоби ніхто з українців до виборчої урни не станув». 3 червня 1922 р. з ініціативи львівського «Краєвого комітету допомоги голодній Україні» у Надвірній був створений повітовий комітет (очолив В.Банах). Щороку на міському цвинтарі відправлялися панахиди на могилах українських бійців, полеглих у польсько-українській війні. У січні 1933 р. в Надвірній був оголошений траур за страченими у Львові бойовиками УВО В.Біласом та Д.Данилишином, а 29 жовтня все населення міста вийшло на маніфестацію проти голодомору в Радянській Україні. Важливий внесок у громадське життя міста зробили політичні партії. Приблизно 20-25% населення міста перебувало під впливом Української соціалістичної радикальної партії. Основними її гаслами було проголошення республіки, соціалізація всіх засобів виробництва. Однак, в 20-30-х роках вплив УРСП зменшується через її виступи проти церкви та єпископа Г.Хомишина. Однією з найважливіших партій міста було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Представником від УНДО на Надвірнянщині був М.Николайчук. 8 грудня 1926 року відбувся повітовий з'їзд УНДО, на який прибули 90 делегатів. Вони обрали повітовий народний комітет. На закінчення з'їзду весь зал заспівав «Ще не вмерла Україна». Повітова УНДО гуртувала навколо себе інтелігенцію міста. Під його впливом перебували філія і читальня товариства «Просвіта», «Луг», «Союз українок», «Сільський господар», практично майже 50% жителів міста. 22 квітня 1928 року відбувся торговий повітовий з'їзд УНДО. На нього прибуло понад 300 делегатів. З доповідями виступили посли до польського сенату М.Галущинський, М.Черневський. Головою повітового комітету переобрано М.Николайчука. Велику роботу серед населення проводили заступник голови В.Банах і секретар М.Гринішак. Свій осередок мала в місті і Українська партія селянства. Однією з перших організацій націоналістичного спрямування в Надвірній став «Пласт». Надвірнянська організація була створена ще в 1913 році і налічувала близько 30 пластунів. Після війни «Пласт» відновив свою діяльність аж в 1929 році з ініціативи Д.Попадинця. Було створено курінь ім.Д.Галицького. Усі пластуни носили на шиї хустки блакитного кольору. Пластунів поділяли за віком на гуртки. Найчисельнішими були «Соколи». Із пластунами проводилися заняття з історії України, релігії, мандрівництва. У 1929 році Попадинця заарештували, проте організація не припинила своєї діяльності. У відповідь на польський терор у серпні 1920 року українські офіцери створили Українську Військову Організацію (УВО). Вона здійснювала акції «активного спротиву», індивідуальний терор проти польської окупаційної влади, напади на важливі адміністративні об'єкти. У 1924 році повітовий комітет УВО очолив М.Дем'янчук. На цей час припадає активізація діяльності організації. Членами повітового комітету були: Р.Колба, Р.Збудовський і Я.Скаліга. Всередині 20-х років в Надвірній було створено «Курінь смерті» УВО, завданням якого було здійснення каральних акцій проти польських шовіністів. Всередині 20-х років поліція посилила репресії проти УВО. У 1926 році УВО частково легалізувалося. Бойовики увійшли до організації «Луг». В 1927 році М.Дем'янчук переїхав до Львова. Втративши керівника, надвірнянський повітовий комітет ослаб. У 1930 році на основі УВО була створена Організація Українських Націоналістів (ОУН), На початку 30-х років ОУН створила повітову екзекутиву, яку очолив Ю.Дунець. Членами організації були здебільшого студенти і молодь, серед яких панувала атмосфера патріотизму та самопожертви. Організація підтримувала зв'язок з іншими відділами ОУН. В 1933 році біля Пньова поліція заарештувала групу з 12 націоналістів, які не були вихідцями з Надвірної. Повітова екзекутива провела ряд акцій, спрямованих проти польської окупаційної влади. Влітку 1930 року було спалено декілька фільварків, а також проведено «шкільну акція» проти полонізації. У 1934-1936 роках в повіті розпочалася хвиля арештів. У 1936 році був заарештований С.Дунець, який фотографував військові об'єкти. В 1936 році відбулися зміни в керівництві екзекутиви. Її очолили К.Бачинський та Р.Верес. Переломним у діяльності ОУН став 1937 рік. 7 червня за вказівкою повітової екзекутиви І.Грицюк застрелив у Пньові охоронця М.Джигіту, який свого часу допоміг заарештувати 12 членів ОУН. 21 жовтня 1937 року відбулося зібрання членів організації і було вирішено перейти до культурно-просвітницької роботи. Оунівці стали використовувати гасло «Як не мечем, то словом». В 1939 році члени Надвірнянського ОУН брали участь у збройній боротьбі на Закарпатті проти угорців. Це М. і В.Іроденки, М.Лелеман та І.Полатайко. Пізніше члени ОУН влилися в ряди УПА. З перших днів окупації всі підприємства влада повернула власникам — полякам. У 1930 році Надвірнянський нафтопереробний завод купив італієць Кварцо. Він модернізував обладнання, збільшив зарплату робітникам. Функціонувала в місті й невеличка фабрика «Бистриця», яка виготовляла вироби з дерева, і фабрика «Карпати», що випускала вироби з металу. Діяли в місті й приватні ремісничі майстерні. У 20-30-ті роки функціонували в Надвірній 6 млинів, 6 пекарень і молочарня. На початку 30-х років через високі податки економічний стан міста різко погіршився. З'явилося багато безробітних. Для захисту економічних інтересів надвірнянців 1 серпня 1929 року було створено товариство «Сільський господар». У 20-30-х роках в місті було близько 40 дрібних крамниць, власниками яких були переважно євреї. У другій половині 1939 року на західно-українські землі з «визвольною місією» прийшли радянські війська. З перших днів окупації почалися репресії та насаджування нового режиму. Уже в жовтні створили перше представництво радянської влади — тимчасову міську управу. Очолив її П.Щербак. Були ліквідовані всі українські партії, товариства і організації. Для формального утвердження нового режиму 22 жовтня 1939 року було проведено вибори до народних зборів Західної України. Органи «правопорядку» силоміць зганяли людей на виборчі дільниці. Депутатами стали вчителька Є.Туєшин і М.Терпеляк. Наприкінці січня 1939 року на підставі відповідного указу Президії Верховної Ради УРСР у складі Станіславської області було створено Надвірнянський район. Першим секретарем Надвірнянського РК КП(б)У став С.Саранга. Почала виходити районна газета «Сталінським шляхом». 5 лютого 1940 року Станіславський облвиконком видав постанову про створення Надвірнянської міської ради депутатів трудящих. Очолив раду Ю.Дем'янчук. У насадженні нового «порядку» особливою жорстокістю відзначалися органи НКВС. До тюрми щодня звозили неугодних новій владі людей. Провідні громадські діячі, уникаючи переслідувань, разом з родинами виїздили за кордон. А ті, що залишилися у Надвірній, згодом поплатилися за це життям. Серед них були: адвокат Валерій Банах (пропав безвісті в таборах), Михайло Дунець (пропав безвісті), Степан Дунець (загинув в 1941 р.), Богдан Липик (загинув в 1939 р.), Микола Николайчук (загинув в 1940 р.) та багато інших. У 1940-41 р.р. було репресовано багато поляків, деякі з них входили до підпільної організації «Таємний зв'язок». Радянська влада довго у Надвірній не протрималася. Напад Німеччини на СРСР змусив більшовиків у кінці червня покинути місто. Відступаючи, вони підірвали електростанцію, спалили нафтосховище та інші стратегічні об'єкти. Щоб не допустити безладдя після відступу Червоної Армії, ОУН організувало місцеве самоврядування, створило поліцію. На ратуші було вивішено синьо-жовтий прапор. 1 липня 1941 р. місто зайняли угорські війська. А в кінці липня місцеві жителі виявили п'ять могил закатованих НКВС людей, де були тіла й жінок і дітей. Всього знайдено 82 трупи. 3 серпня, незважаючи на заборону військової жандармерії, їх було перепоховано в присутності 20 тисяч людей з навколишніх сіл. Наприкінці серпня до Надвірної ввійшли німецькі війська. Було відновлено стару адміністративно-територіальну систему: ґміни, повіти, округи. На чолі повітової управи в 1941 році став староста О.Жук, а з 1942 року — К.Бачинський. З перших днів окупації місто опинилося під важким пресом гестапо. В жовтні 1941 року нацисти розстріляли більше 1000 чоловік: євреїв та українців. Поряд з гестапо, особливою жорстокістю відзначалися власівці. У місті вони поводилися як господарі, знущалися із місцевих жителів. У 1942 р. Надвірна і повіт входили до Станіславського орного старостства. 8 вересня місто відвідали високі німецькі чини. Делегація перевіряла стан війська, а також роботу місцевої влади. Відбувалося й вивезення людей на роботу до Німеччини, в той час, як у Надвірній відчувався брак робочої сили. 28 квітня 1943 р. німецький уряд проголосив акт про створення дивізії СС «Галичина». А вже 22 червня у Надвірній розпочала роботу комісія у справі набору в дивізію. Проводилася активна агітація. Щонеділі у церкві священник закликав молодь зголошуватися у дивізію, тому що Україні потрібна власна держава, і ніхто її не відвоює крім них самих. Крім усього, надвірнянці пам'ятали діяльність Червоної Армії, яка знову наступала на захід, і тому йшли до німецького війська. Однак, багато з них таємно були відправлені у ліс і поповнили ряди УПА. У середині липня 1943 р. до міста наблизилися загони партизанів Ковпака. Було введено комендантську годину. Місцева лікарня була переповнена розквартированими тут солдатами. В кінці 1943 року активізувалася боротьба повстанських загонів, на що німці відповіли хвилею терору. 11 листопада гестапо спільно з поліцією провели облаву в місті. Заарештували приблизно 350 чоловік. Частину відправили до Німеччини, а частину — до Станіславської в'язниці, де їх жорстоко катували. 17 листопада у Станіславі відбувся прилюдний суд, на якому надвірнянець Микола Костик визнав, що він є членом ОУН і взяв на себе відповідальність за вбивство більш як 50 німців. Його, як і 27 інших українців, засудили до смертної кари і розстріляли. Але на цьому розправа не закінчилася — розстріли та катування тривали і надалі. За весь час окупації німцями було знищено 6284 жителя міста. Крім того 282 людей вивезли до Німеччини на примусові роботи. За час війни було завдано значної шкоди промисловим підприємствам, громадським установам. Німці зруйнували приміщення кінотеатру, поліклініки, знищили устаткування нафтопереробного заводу, спалили і висадили у повітря 209 будинків. 30 березня 1944 р. перша гвардійська танкова бригада полковника В.Горєлова, зім'явши заслін німецьких військ в районі сіл Товмачика і Саджави, заволоділи Надвірною. Слідом йшла піхота. У Надвірній займав оборону один не повністю укомплектований батальйон. У цей час до міста підійшов полк угорців, які намагалися захопити шосе на Станіслав. Однак, втративши зв'язок із своїми тилами, він здався радянським військам. 18 травня під тиском німців радянські війська залишили Надвірну. Бої за остаточне звільнення Надвірної відбувалися 25 липня 1944 р. Напередодні, 24 липня польова комендатура наказала вивести зі Станіслава до 13 год. дня німецькі війська і всі урядові установи. Вони перейшли до Надвірної. Сюди перебазувалася й німецька гірська дивізія. Звідси відбувалася евакуація до Угорщини. Однак, несподівано у місто ввірвалася 271 стрілецька дивізія Червоної Армії. 26 липня радянські війська повністю заволоділи містом. В боях за Надвірну загинуло 189 воїнів, яких поховано у двох братських могилах. Разом з Червоною Армією до Надвірної прибули і радянські урядовці, а 27 липня 1944 р. відбулося об'єднане засідання Надвірнянського райкому КП(б)У та Надвірнянського виконкому районної ради. Насамперед було відновлено міську раду. ЇЇ головою призначили надвірнянця Р.Полатайка. 26 серпня 1944 р. відбулося перше засідання виконкому міської ради. Було відновлено випуск газети «Сталінським шляхом». До кінця 1944 р. органи радянської влади в місті в основному були сформовані. Однак, попри те, що лінія фронту відсунулася на захід, бойові дії в околицях Надвірної не припинялися. Боротьбу за волю України продовжувала ОУН-УПА. Після встановлення окупаційного режиму члени ОУН пішли в гори, щоб зі зброєю в руках боротися із завойовниками. В місті залишилися здебільшого жінки, які збирали розвідувальну інформацію для партизанів. У 1944 р. Марія Гринішак («Заграва») створила молодіжну організацію, до якої ввійшло 12 дівчат. Підпільниці влаштовувалися на роботу у різні радянські установи. Крім них повстанцям допомагало ще багато надвірнянців. Постійно відбувалися арешти підпільників, і тих, хто їм допомагав. 11 листопада 1944 р. органи НКВС заарештували 17 осіб. Серед них Емілію Гринішак, Марію Мартинюк, Степана Слюсарчука, Володимира Дем'янчука, Михайла Костика та ін. У серпні їх звільнили через відсутність доказів. Але це були поодинокі випадки, здебільшого з лабет НКВС люди не поверталися. Особливо багато в'язнів мучилися у Надвірнянській тюрмі (знаходилася на місці теперішньої СШ №2). На початку 1945 р. радянська влада створила в Надвірній винищувальний батальйон (123 особи). Його використовували проти загонів УПА та для охорони промислових об'єктів. Проте нові господарі не відчували себе в місті впевнено: було розроблено секретний план оборони міста, створено два кільця оборони. Після 21 год. ходити та їздити містом було заборонено. При в'їзді в Надвірну стояв контрольно-пропускний пункт, декілька разів на рік проводилася перереєстрація і паспортизація населення. Схоплених перехожих силою примушували співпрацювати з НКВС, доносити на членів ОУН. Влітку 1945 р. у Надвірній ліквідували боївку УПА у складі 12 чол., на яку карателів навів зрадник. Тільки троє повстанців зуміли втекти. Наприкінці 1945 р. у Надвірній ліквідували ще дві підпільні групи: одну на Надвірнянському маслозаводі (група дівчат вела спостереження за райвідділом НКВС), друга група складалася з керівного складу ОУН. До кінця грудня заарештували 14 членів ОУН, а на початку 1946-го — ще 12. І знову підпільників видали зрадники. У жовтні 1945 р. партійні працівники склали новий план знищення націоналістичного підпілля. Було вирішено висилати за межі українських земель всіх запідозрених у зв'язках з ОУН-УПА та членів їхніх сімей. Лише небагатьом вдалося виїхати з міста і надійно сховатися. У відповідь на терор проти українців повстанці активізували свої дії. 14 листопада 1945 р. декілька груп повстанців здійснили напад на місто. При цьому вони спалили міст через Бистрицю, деякі будівлі радянських органів влади і відступили в гори. До 1 квітня 1946 р. Надвірнянський відділ МДБ створив сильну агентурну сітку. Вони викрили найчисельнішу групу під орудою Марії Гринішак. Однак надрайонну провідницю ОУН спіймати не вдалося. На початку 1946 р. у Надвірній викрили ще одну молодіжну організацію, якою керувала учениця 10-го класу Юстина Килиман. Арешти підпільників і всіх, хто був зв'язаний з повстанським рухом тривали до кінця 40-х років. У 1946 р. підпільники вели агітацію проти виборів до Верховної Ради СРСР. Вони розкидали по місту листівки, в яких закликали не брати участі у голосуванні. 8 лютого 1947 р., в день виборів на дільниці №2 невідомий вкинув до урни 5 листівок із написами: «Ми голосуємо за українських повстанців, за УПА». «18 лютого 1952 року біля нафтопереробного заводу відбулася перестрілка між оперативною групою військ МВС та Мироном Свідруком. Сили були нерівні. В цьому бою хлопець загинув. Переконавшись, що повстанець мертвий вороги підійшли до нього. Їх старшина, подумавши, сказав: «Солдаты, вот пример героизма..., так погибает военный человек». Тіло бійця привезли до Надвірної для опізнання, але навіть родичі вбитого не визнали в ньому Мирона, боячись репресій, що загрожували за зв'язки з УПА», — так згадує про одну з останніх сутичок повстанців Е.Смерека. В 1952 р. останні підрозділи УПА в районі Надвірної були розгромлені. Боротьба повстанців, яка тривала фактично з 1939 р., вписала не одну славетну сторінку в історію українського народу. Навіть сьогодні достеменно не відомо скільки надвірнянців загинуло в 40-х роках. Систематизувати всі дані ще належить майбутнім поколінням науковців.

Не зважаючи на те, що в першій половині XX ст. Надвірна, як і вся Галичина, пережила багато трагічних подій, перенесла лихоліття I та II світових війн, представники місцевої інтелігенції продовжували розвивати культуру. Одну з вирішальних ролей в цьому відіграла Українська Греко-Католицька Церква. Надвірнянську парохію з 1914 р. очолював Олексій Гаврилюк, а пізніше — отець Іван Луцик. У другій половині 20-тих років він завідував читальнею «Просвіти». З 1935 р. керував Надвірнянською парохією отець Дмитро Шевчук. У 1938 р. в честь 950-річчя Хрещення Руси надвірнянці почали споруджувати нову кам'яну трикупольну церкву. Але війна завадила добудувати її. У роки німецької окупації парохом Надвірної був Михайло Цюпик. Ще в 1908 р. в Надвірній було відкрито філію «Просвіти». Поступово вона виросла до 80 осіб. Звичайно, було відкрито читальню, при ній існував хор і драмгурток. Однак, з 1909 р. філія почала занепадати через хворобу її керівника Осипа Чубатого. Відновила вона свою роботу в 1922 р. Очолили «Просвіту» І.Саноцький і Я.Скаліш. У 1926 р. філія вже налічувала 128 осіб. Почали відкриватися читальні в приміських селах. Щороку в місті театральний гурток ставив п'єси, такі як «Украдене щастя», «За двома зайцями», «Ой не ходи, Грицю!». В 30-тих роках головою філії «Просвіти» в Надвірній став Микола Николайчук. У 1932 р. просвітяни влаштували «Свято «Просвіти» і концерти на честь Івана Мазепи та Маркіяна Шашкевича. Впродовж 1936-37 р.р. при читальні були організовані різні курси, до бібліотеки надходили нові українські книжки, свіжі журнали. Після встановлення радянської влади філія «Просвіти» була ліквідована. Вона відіграла велику роль в історії міста, розбудила зі сну надвірнянців, гартувала борців за волю і незалежність України. «Просвіта» виступала й освітнім осередком, адже в школах навчання проводилося польською мовою. У 1911 р. в Надвірній була відкрита приватна коедуційна гімназія. Однак, після першої світової війни вона занепала і освіта в місті перебувала в жахливому стані. Польський уряд і крайова шкільна рада заборонили приймати до середніх шкіл українців. Вчителів безпричинно усували з посад. В місті було тільки 3 вчителі української національності: І.Липик, Е.Гаврилякова і М. Драгомирецький. У 1936 р. в Надвірній було відкрито приватну торгівельну гімназію, до першого класу якої записалося 80 учнів.

Докорінні зміни в освіті відбулися в 1939 р. Уже в перші ж дні після встановлення нової влади було проведено облік дітей шкільного віку. Згодом відкрито середню та неповну середню школи. Навчання велося українською мовою. Однак, багато учителів потрапили до категорії неблагонадійних. В першій половині XIX ст. в місті існувало декілька культурно-просвітницьких організацій: товариство «Відродження» (займалося антиалкогольною пропагандою), «Союз українок» (заснований в 1932 р., який займався просвітницькою діяльністю серед українок, відкривав різноманітні курси), товариства «Луг», «Сокіл» та ін. Існували й неукраїнські організації: польська «Сокул», єврейські «Тітахдуі-Поалей Сіон», «Мізарахі». В 20-тих роках в Надвірній діяли три футбольні команди: український «Бескид», польська «Бистриця», єврейський «Токоах». «Бескид» було створено в 1924 р. Він спочатку виступав у найнижчій лізі, однак в 30-тих роках став однією з найкращих команд Станіславщини. В 1933 р. було збудовано стадіон в районі сучасного ресторану «Карпати». Після встановлення радянської влади в спортивному житті міста запанував хаос. Національно свідомі футболісти були усунуті з команди, деякі емігрували за кордон. Під час війни «Бескид» двічі зіграв з мадярською військовою командою. Перший матч закінчився з рахунком 5:0 на користь надвірнянців, у другому перемогу за допомогою судді «вирвали» угорці — 2:3. У місті також розвивалися шахи, лижний спорт, волейбол, пінг-понг. Таким чином, в першій половині XX ст. в Надвірній відбулася велика кількість подій: трагічних і славетних. Під час першої світової війни місто декілька разів переходило із рук в руки, а після війни надвірнянці взяли активну участь в боротьбі ЗУНР з поляками. І навіть коли поляки повністю заволоділи Галичиною, опір українців не припинився — у тісному зв'язку із станіславськими та львівськими побратимами почало формуватися українське підпілля, здійснювалися акції протесту. В 30-тих роках це виразилося у збройних нападах членів ОУН. Організація Українських Націоналістів очолила боротьбу проти радянських та німецьких окупантів. До 1952 року в околицях міста діяли боївки УПА. Незважаючи на поневолення, війни та національний гніт, зусиллями української інтелігенції в місті розвивалася освіта, культура та спорт, діяли культурно-просвітницькі організації.

В часи радянської влади

Після утвердження в Надвірній радянської влади, в місті відбулися значні зміни. На нові засади переводилися освіта, управління, суспільно-політичне життя. Відбуваються постійні арешти людей, вивезення цілих сімей за межі України. Ще до початку 50-тих років НКВС боролося з боївками УПА. Але, незважаючи на нестабільну ситуацію, радянська влада наполегливо встановлювала соціалістичну систему господарювання. Оскільки комуністична система не визнає приватної власності, всі засоби виробництва, земля та її надра були передані у власність держави. В Надвірній економічна політика, з використанням командно-адміністративних принципів, спрямовується на нещадну експлуатацію надр. Варварське вирубування карпатських лісів і вивезення деревини за межі області і України почалося вже у перші місяці після приходу сюди радянських військ. У Надвірній експлуатація лісових багатств нашого краю розпочалася з інтенсивної розбудови лісозаводу, який уже в середині лютого 1945 р. видав першу продукцію (120 тис. кубометрів пиломатеріалів). Експлуатацією і переробкою лісових багатств краю в повоєнні роки займалися ліспромгосп, лісгосп і відбудований деревообробний комбінат (ДОК), які згодом з'єдналися в одне підприємство — Надвірнянський лісокомбінат, потужності якого постійно зростали. Таке господарювання спричинило порушення ґрунтозахисних, водоохоронних і водорегулюючих властивостей карпатських лісів. Однак лісокомбінат розширював виробництво і надалі. В 1960 р. вступив в дію меблевий цех підприємства. Усю продукцію виготовляли напівкустарним методом, вручну. У 1966 р. виробництво було розширено. З'явилися перші автомати. У 1970 р. розпочалося будівництво заводу деревостружкових плит потужністю 110 тис. кубометрів, а в 1971 р. закінчено будівництво цеху ламінованих плит. Продукцію з Надвірної експортували до Німеччини, Румунії, Угорщини, Швейцарії та інших країн. У другій половині 70-тих років лісові ресурси Карпат так виснажилися, що вже не могли повною мірою забезпечувати сировиною місцеве підприємство. З перших місяців радянської влади нові господарі розпочали розвивати нафтовидобувну галузь. Але тут вони зіткнулися із набагато більшими труднощами, ніж під час експлуатації лісу. Щоб вести розвідку родовищ і видобувати нафту, потрібні були відповідні бурові установки, силове обладнання, спеціальний транспорт, кваліфікована робоча сила. Щоб прискорити процес видобутку, в серпні 1944 р. розрізнені промисли Надвірнянського нафтового району були об'єднані в один нафтопромисел №7 «Битків», який очолив Омелян Марцінковський. Уже в листопаді 1944 видобуток нафти склав 80% порівняно з довоєнним рівнем. Але це призвело до швидкого виснаження свердловин. З 1948 р. почалася розвідка більш глибоких горизонтів. Зі створенням Битківської контори буріння (1953 р.) видобуток нафти почав стрімко зростати і вже в 1962-1963 р.р. сягнув 1460 т на добу. У 1970 р. було створено Надвірнянське управління бурових робіт (УБР). Впровадження нових технологій сприяло збільшенню швидкості буріння. У 1957 р. за місяць пробурювали 240 м, а в 1966 — вже 689 м. Ці цифри продовжували зростати і надалі. До кінця 80-тих років нафтові свердловини настільки виснажилися, що вже в 1989 р. приріст запасів нафти становив усього 0,809 млн. т. Було відкрито нові родовища (Монастирське і Микуличанське), однак вони не дали очікуваного результату. У післявоєнні роки почалася відбудова Надвірнянського нафтопереробного заводу. Проте обладнання було настільки застаріле, що в 1953 р. навіть постало питання про закриття підприємства. В 1954-1955 р.р. на заводі була проведена реконструкція. Було налагоджено випуск бензину «галоша», уайт-спириту, моторного масла, мазуту, бензину А-66. Підприємство в основному працювало на привізній сировині Радченського нафтопромислу. У 1958 р. почалося будівництво нових заводських приміщень та установок, а в другій половині 60-тих років завод був повністю реконструйований і збільшив обсяги переробки нафти у 104 рази порівняно з 1946 р. Він почав випускати, крім уже згаданої продукції, дорожній та будівельний бітум, технічний і харчовий парафін, зріджений газ, електродний кокс. Але із виснаженням запасів нафти у 70-тих роках модернізація підприємства припинилася і в спадок незалежній Україні залишилося хоч і потужнє, але застаріле підприємство.

Розвивалися в Надвірній і інші галузі промисловості. В 1945 р. першу продукцію видав відбудований склозавод. До війни він щодоби випускав 2 вагони скляних речей широкого вжитку: посуду, лампового скла тощо. Після війни робітники відбудували завод власними силами. У жовтні 1945 р. запрацювала піч для виплавки віконного скла. Проте наприкінці 40-х років завод припинив свою роботу і вже більше її не відновлював. Після війни у Надвірній було створено райхарчкомбінат. Складався він з водяного млина, ковбасного і кондитерського цеху, де працювало усього 19 робітників. Однак, до середини 50-х років він ледве зводив кінці з кінцями. Цехи простоювали. В 1953 р. підприємство зовсім припинило роботу. Тільки в 1957 р. було споруджено цех перобки місцевої сировини (ягід, грибів), цех безалкогольних напоїв. Відбулася реконструкція пекарні, збільшилася її продуктивність. У 1975 р. ввели в дію новий хлібозавод, а у березні 1978-го почала працювати полична лінія випікання подового хліба та автоматичні лінії виробництва хлібобулочних виробів. В кінці 40-их років розпочалася реконструкція Надвірнянського сирзаводу. Невдовзі він став одним з найкращих в регіоні. З 1959 до 1966 р. продуктивність сирзаводу зросла вдвічі. Асортимент виробів збільшився від 5 до 25 видів. Сири посіли одне з перших місць на міжнарожній виставці в Марселі. У січні 1972 р. в місті на базі сирзаводу ввели в експлуатацію молокозавод потужністю 10 т продукції за зміну. Однак, незважаючи на певні успіхи, всі надвірнянські підприємства залишалися технічно відсталими, продуктивність праці на них була низькою. З початку 70-х років економічна ситуація в Надвірній різко змінилася. Все відчутніше почали проявлятися ознаки спаду виробництва. Промисловість запрацювала неритмічно. Швидко старіли основні виробничі фонди, зношувалося обладнання, а про їх оновлення мова навіть не велася. Від 1961 до 1985 р. рентабельність підприємств знизилася вдвічі. Такі були наслідки панування командно-адміністративної системи. Проте, ще відчутнішими були прояви радянського тоталітаризму у сфері не матеріальній, а духовній.

Одним з перших виявів ворожого ставлення радянського уряду до національного життя стала непримеренна боротьба з Українською Греко-Католицькою Церквою, яка була найміцнішою ланкою між західними українцями і Заходом, а тому підлягала повному знищенню. Сигналом до компанії послужила смерть 1 листопада 1944 р. митрополита А.Шептицького. Була створена так звана «ініціативна група греко-католицьких священнників», яка мала обстоювати об'єднання з Російською Православною Церквою. Влітку і восени 1945 р. вона з допомогою місцевої влади та служб держбезпеки провела в Надвірнянському деканаті декілька нарад з священниками, щоб схилити їх до переходу в православ'я. Присутність всіх священників була обов'язковою, за це особисто відповідав парох Надвірної і декан Надвірнянського деканату отець Михайло Цюпик. 24 вересня 1945 р. його було викликано на попередню «співбесіду» до уповноваженого Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР.        Наступного дня голова Надвірнянського райвиконкому одержав листа з наказом зібрати всіх священників на нараду з питань об'єднання церкви. Незважаючи на суворе попередження дев'ять з 15 священників на нараду не з'явилися. Їх викликали в примусовому порядку на «індивідуальну бесіду» до обласного центру. Під погрозами і тортурами на початок 1946 р. більшість греко-католицьких священників погодилися на перехід у православ'я, а хто не погоджувався, того позбавляли сану, репресували. До цієї категорії потрапив отець Юліан Тарантяк, який за відмову «воз'єднатися» з РПЦ на декілька років потрапив до в'язниці. 3 березня 1946 р. Надвірнянська греко-католицька громада номінально стала православною. Проте деякі священники і багато мирян таємно дотримувалися греко-католицьких обрядів. Отці Іван Романовський і Степан Вапрович підпільно, по хатах парафіян, відправляли богослужіння. З 1947 р. радянська влада взяла курс на закриття церков, ліквідацію релігійних знаків і пам'ятників. У 1947 р. виконком Станіславської обласної ради видав розпорядження про закриття в Надвірній римо-католицького костьолу «у зв'язку з виїздом польського населення». Було прийнято рішення використати приміщення під районний будинок культури. Восени 1949 р. було знято кам'яний хрест на честь скасування панщини 1848 р. Тричі його надвірнянці повертали на місце і тричі влада вивозила хрест за місто. Тільки в 1990 р. хрест встановили на старому місці. Декан Надвірної щороку звітувався про хід усунення «латинських нововведень» із церковних обрядів.

Радянська влада мала значний вплив і на розвиток освіти. Навесні 1944 р. у відбудованому приміщенні відновила роботу середня школа №1. У цей час у ній навчався 751 учень, працювало 14 учителів і класоводів. У 1944-1945 роках у місті функціонувала польська школа. У 1945 р. нова влада ввела в дію російськомовну школу-семирічку. Спочатку в ній навчалося тільки 65 учнів. На початку 50-их років в Надвірній повністю відновилася довоєнна мережа шкіл. Значного поширення набула вечірня та заочна форми навчання. Влада намагалася перетворити школу у знаряддя посилення свого контролю над учнівською молоддю. Була відновлена робота піонерських та комсомольських організацій. У 1953 р. Міністерство освіти впровадило обов'язкове семирічне навчання дітей. У 50-их роках в місті було споруджено дитячі ясла-садок «Ромашка» і Будинок піонерів, 1961 — школу-інтернат, а в 1962 р. курсанти лісотехнічної школи звели будинок для автотранспортного технікуму. В 60-х роках з'явилися дитячі садки при найбільших підприємствах міста. Проте рівень кваліфікації учителів та вихователів був низьким. У 1967 р. в надвірнянських школах працювали 209 вчителів, із них 105 не мали вищої освіти. У 1971 р. відкрилося міське професійно-технічне училище №11. В ньому учні здобували професії маляра, столяра, тесляра, електрозварювальника. У 1972 р. свої двері для дітей відчинила середня школа №3. Першим її директором призначили С.Тришака. В цей час у надвірнянських школах, як і у всіх навчальних закладах України, різко звузилася сфера функціонування української мови.        Ідеологізація навчально-виховного процесу позбавила його національного забарвлення. Духовна і історична спадщина українського народу вивчалася у фальсифікованому вигляді, з неї було вилучено все, що не відповідало ідеологічним шаблонам комуністичної партії. Цей процес стосувався не тільки освіти, але й культурного життя міста загалом.

Відразу ж після встановлення радянської влади були заборонені всі культурно-просвітницькі організації, а їхні діячі — репресовані. За зберігання літератури, виданої у дорадянські роки, суворо карали. У місті в 50-ті роки діяли районні бібліотеки для дорослих та дітей, кінотеатр, клуб ім. Сталіна. При районному будинку культури був створений молодіжний ансамбль «Мрія». У 1967 р. його колектив став лауреатом республіканського фестивалю самодіяльного мистецтва. У 60-х роках споруджується Палац культури лісокомбінату і клуб нафтопереробного заводу. У 1959 р. Дмитро Скікун на базі гуртка духової музики створив самодіяльний духовий оркестр, який у 1974 р. здобув звання «Народний». Наприкінці 70-х років при будинку культури Олена Здольник організувала танцювальний гурток «Горянка». Поряд з дорослими тут танцювали і діти — для них створили ансамбль «Горяночка», який в 1987 р. одержав почесне звання «дитячий зразковий». На початку 80-их років Сергій та Любов Орли створили районне аматорське об'єднання вивчення і збереження фолькльору та етнографії «Шовкова косиця». Його учасники збирають маловідомі пісні, твори старовинної музики, давні танці, легенди, вивчають старі обряди.

В радянський період історії Надвірної в місті з'явилася значна кількість нових підприємств і установ. Швидко розвивалася освіта. Зросла кількість учнів і вчителів. Але попри всі ці позитивні фактори, над усіма сферами життя надвірнянців тяжіла командно-адміністративна система, нещадно експлуатувалися місцеві природні ресурси, підприємства міста працювали не для його жителів, а для потреб далеких і зовсім чужих регіонів, зросло гоніння на українську національну культуру, а особливо на УГКЦ, в школах насильно впроваджувалася російська мова, а всі культурні заходи обов'язково проходили цензуру в партійних органах. Ситуація змінилася на краще лише із здобуттям Україною незалежності.

В період незалежності України

«Відлига» в суспільно-політичному та культурному житті України почалася в 1988-1989 р.р. Перебудова, яка до того часу була справою переважно партійно-державних органів, викликала рух широких народних мас. В цей час у Надвірній відбувається швидка політизація суспільної свідомості, починають зароджуватися громадські організації, непідвладні державним структурам. Одним з таких об'єднань стало історико-просвітницьке товариство «Меморіал». Перед виборами до Верховної Ради СРСР (1989) воно скликало у Надвірній віче, яке відбулося 24 вересня поблизу Пнівського замку. Незважаючи на протидію міліції, сюди прибули гості з Івано-Франківська, Галича, Коломиї, Калуша. Було вивішено жовто-блакитні прапори. На закінчення присутні заспівали гімн «Ще не вмерла Україна», а отець С.Киселевський відправив молебень. 21 лютого 1990 р. кілька сотень надвірнянців пікетували приміщення райвиконкому, вимагаючи опублікувати списки кандидатів у депутати Надвірнянської міської ради, передати будинок райради музичній школі, а також відставки бюро райкому партії, голови райспоживспілки М.Гавкалюка. 26 серпня 1990 р. на міському стадіоні «Нафтовик» відбулося народне віче, яке організували осередки УРП, НРУ й «Меморіалу». До райцентру прибуло 10 тис. осіб зі всього району. У рішенні, прийнятому тут, наголошувалося, що «основною причиною кризи у політичній, економічній та духовній сферах суспільства є Компартія...«, тому, «... сама дійсність змушує нас будувати життя по- новому, відходити від соціалістичних норм і принципів. Вихід із кризи- це демонтаж існуючої системи.« А через два дні Надвірнянська міськрада постановила демонтувати пам'ятник Леніну, що було зроблено негайно. 1 січня 1991 р. вийшов перший номер газети «Народна воля» (колишній «Вісник Надвірнянщини»). Очолив колектив Іван Гриджук. Газета почала публікувати матеріали про УСС, ОУН, УПА. Протягом 1990-1991 років міська рада перейменувала значну кількість вулиць, назвавши їх іменами відомих українських діячів. 17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум. У Надвірній опитування проводили за трьома бюлетнями — Всесоюзним, республіканським, обласним. 76% надвірнянців (9329 осіб) сказали «Ні» збереженню СРСР, як оновленої федерації суверенних республік. Водночас 87, 4% (10898 чоловік) висловилися за те, щоб Україна стала самостійною державою. У зв'язку з подіями 19 серпня в Москві (спробою державного перевороту, здійсненою т. зв. Державним комітетом з надзвичайного стану) о 10 год. у Надвірній відбулося екстренне засідання райвиконкому, на якому ухвалили скласти текст звернення до жителів району і оцінити дії ДКНС як державний переворот. Це звернення підтримали всі політичні сили міста. Після проголошення незалежності України, Надвірнянський райвиконком виконуючи рішення облради заборонив діяльність райкому КПРС-КПУ та постановив взяти під охорону все майно названих структур. Осінь принесла нові бурхливі події. 17 жовтня в Надвірній розпочалося голодування на знак протесту проти подальшого перебування на державних посадах начальника райвідділу МВС, районного прокурора і голови районного суду. Голодуючих підтримали народні депутати М.Голубець і П.Задорожний. Акція закінчилася аж на 23 день, після того, як вимоги голодуючих були визнані законними, і їх виконання взяла на себе обласна рада народних депутатів і Верховна Рада. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум і вибори Президента України. 13832 особи (98,4% виборців) підтвердили Акт проголошення незалежності України. Першим Президентом України став Л.Кравчук. 6 січня 1993 р. Л.Кравчук відвідав Надвірну і ознайомився з новими видами продукції надвірнянських деревообробників. У червні 1994 р. відбулися чергові вибори Президента. Перемогу у другому турі здобув Л.Кучма. Змінилося і керівництво на місцях. Надвірнянську районну раду народних депутатів очолив Богдан Березицький, а міську раду — Михайло Капак, який в 1998 р. був вдруге вибраний міським головою. У 1997 р. головою Надвірнянської райдержадміністрації став Роман Гончарук. У 1998 р. мешканці Надвірної обрали його депутатом обласної ради. В роки незалежності в Надвірній діяла значна кількість філій всеукраїнських громадських організацій і політичних партій. Це: історико-просвітницьке товариство «Меморіал» (створене 24 серпня 1989 р.), Народний Рух України (філія створена в серпні 1989 р.), а також осередки Української християнсько-демократичної партії, Української республіканської партії, Демократичної партії України, Конгресу Українських Націоналістів, Народно-демократичної партії та інших. У лютому-березні 1991 р. на базі районного центру дитячої творчості постав осередок «Пласту». Ініціатором його створення став Володимир Федорак. До 1997 р. організація провела 19 пластових зборів, на яких оздоровила близько 1000 дітей. У липні-серпні 1997 р. надвірнянські пластуни майже три тижні перебували у Великобританії, де взяли участь у скаутських зборах.

В той час, як із здобуттям Незалежност,і розпочався бурхливий розвиток національного життя в Надвірній, економіка міста в повній мірі відчула наслідки економічної кризи, в яку потрапила Україна внаслідок невмілого керівництва в радянські часи. За умов відсутності державної підтримки власної індустрії товарів широкого вжитку ринок заполонили товари іноземного виробництва, переважно низької якості. У таких неймовірно складних умовах деякі надвірнянські підприємства прагнули подолати кризу і не допустити спаду виробництва. Серед них АТ «Нафтохімік Прикарпаття», НГВУ «Надвірнанафтогаз», ВАТ «Надвірнянський лісокомбінат». Їхні платежі становлять більшість доходної частини районного бюджету. На початку 90-х років Надвірнянський нафтопереробний завод відчув значний спад виробництва. В 1992 р. НПЗ випустив продукції на 30% менше, ніж у 1991 р. Причиною спаду була недостатня кількість сировини.        11 червня 1994 з'явилася постанова Кабінету міністрів України про програму реконстукції НПЗ на 1995-1999 р.р., а саме: запровадження нового досконалого обладнання, будівництво комплексу глибокої переробки нафти на основі імпортного обладнання з участю іноземних фірм. Проте брак коштів не дозволив повністю реалізувати цей проект, хоча дещо все-таки зроблено. Завдяки нововведенням стали виробляти неетильований бензин А-80, АІ-92 і АІ-95. Наприкінці 1995 р. акціонерне товариство перше в Україні одержало сертифікат відповідності на нафтопродукти. Це означало, що його продукція відповідає міжнародним стандартам і є конкурентноспроможною. У 1997 р. підприємство отримало міжнародну нагороду «За комерційний престиж». На початку 1999 р. головю правління ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття» став Володимир Троценко. Нині в Надвірнянському нафтопромисловому районі експлуатуються два нафтові і 5 газоконденсатних родовища з фондом понад 400 свердловин, з яких щороку видобувають 200 тис. т нафти і 170 млн. кубометрів газу.

Перейшов до нових ринкових відносин і лісокомбінат. У 1992 р. дирекція підприємства підписала дворічний контракт з шведською фірмою «ІКЕА» на постачання корпусних меблів вартістю 3 млн. дол. США. У 1993 р. через недостачу сировини Надвірнянському лісокомбінату довелося зупинити завод ДСП. Багато робітників було скорочено. На початку вересня 1997 р. ВАТ «Надвірнянський лісокомбінат» очолив Володимир Ганцюк, який почав виводити підприємство з кризи. Завдяки йому випуск продукції зріс на 14,3%, а обсяг її реалізації — на 45%.

В листопаді 1989 р. в місті відкрито відділення акціонерно-комерційного банку «Прикарпаття».

19 грудня 1998 р. на свято Миколая у міському парку відбулося урочисте відкриття готелю, в той же час в місті відкрили нове примішення пологового відділення центральної районної лікарні.

В останнє десятиріччя бурхливо розвивалося духовне життя Надвірної, яке особливо пригнічувалося за радянських часів. Навесні 1990 р. мирянам греко-католицької конфесії було передано храм, що раніше підпорядковувався Московському патріархату. Парохом Надвірної став отець Григорій Сімкайло. З'явилася в місті і громада Української Автокефальної Православної Церкви. За часів незалежності було збудовано храм Благовіщення Пресвятої Діви Марії. У 1991 р. в Надвірній відбулося урочисте відкриття відродженого костьолу.

Нині в місті функціонують 4 загальноосвітні школи, ліцей, середня школа-інтернат, сім дитячих садків, СПТУ №11, коледж, заочне відділення Українського фінансово-економічного інституту, музична та художня школи.

Популярністю в Україні та за її межами користується оркестр народної музики «Аркан», успіхи якого пов'язані з іменем заслуженого працівника культури України Сергія Орла. У 1992 р. стаття про нього була поміщена а англійській королівській енциклопедії. Жодне міське свято не обходиться без виступів військового духового оркестру Надвірнянського гарнізону під орудою майора Романа Кухти, хору церкви Воздвиження Чесного Хреста «Вервиця» під керівництвом Олесі Борищак, вокального ансамблю районного центру дитячої творчості (керівник Ольга Молодій). Багата на таланти Надвірнянщина. Її митці, незважаючи на русифікацію і комуністичний режим, зуміли зберегти національний колорит і творчий потенціал. Тож, цілком закономірно, що 24 лютого 1999 р. урочисте відкриття I туру Всеукраїнського огляду народної творчості пройшло якраз у Надвірній.

За часів незалежності України в Надвірній відбулося багато важливих і цікавих подій, пов'язаних із відродженням як національної державності, переходом до ринкової економіки, так і з духовним і культурним ренесансом. Мешканці міста на чолі з його керівництвом прагнуть перетворити Надвірну у важливий економічний центр, а також у один з наймальовничіших куточків Прикарпаття. І наслідки цього будь-хто може побачити крокуючи вулицями міста.

За матеріалами сайту http://nadvirna.by.ru/

Читайте також:

Рогатинський район
Флора і фауна
Участь у європейських проектах
Рада з туризму Карпатського регіону
Галич
Мистецькі організації
Озера
Тисмениця
Верховинський район
Атракції

Новини

Проект
18.08.2008
Вдячне Прикарпаття

Анонс

Готелі
Готелі Івано-Франківської області