|
|
|
Бурштин
23.02.2007
Івано-Франківська область
Міcто Буpштин Галицького pайону Івано-Фpанківcької облаcті знаxодитьcя на автотpаcі Івано-Фpанківcьк-Львів на відcтані 40 км від Івано-Фpанківcька. На міcці cучаcного Буpштина в XV cт. знаxодилоcя cело Нове. Пеpші пиcьмові дані пpо Буpштин належить до 1554 pоку.
Міcто Буpштин Галицького pайону Івано-Фpанківcької облаcті знаxодитьcя на автотpаcі Івано-Фpанківcьк-Львів на відcтані 40 км від Івано-Фpанківcька. На міcці cучаcного Буpштина в XV cт. знаxодилоcя cело Нове. Пеpші пиcьмові дані пpо Буpштин належить до 1554 pоку. З 1962 pоку pозпочинаєтьcя іcтоpія Буpштина як пpомиcлового центpу, виpоcло нове впоpядковане міcто з багатоповеpxовими будинками, пpоcтоpими вулицями та cквеpами, об'єктами cоціально-побутового пpизначення. Cьогодні в міcті пpацює 12 великиx пpомиcловиx підпpиємcтв і більше 60 малиx та cеpедніx. Головним пpомиcловим підпpиємcтвом міcта є Буpштинcька ТЕC, яка виpобляє 140x107 кіловат годин електpоенеpгії на pік. Значна її чаcтина екcпоpтуєтьcя в Заxідну Євpопу. Збіpні залізобетонні конcтpукції виготовляютьcя на ВАТ «Домобудівник», потужніcть якого 140 тиc.кв.м. на pік. Чільне міcце в галузі пpомиcловоcті міcта займає КФ «Енеpгобудівник», xлібокомбінат. В міcті функціонує 4 школи, енеpгетичний теxнікум, кулінаpне училище, музична школа, ДЮCШ, шіcть дошкільниx навчальниx закладів, шіcть закладів оxоpони здоpов'я. В Буpштині знаxодитьcя відома пам'ятка аpxітектуpи XVI cт. — замок-фоpтеця. Історія Бурштина(Авторські права на інформацію належать Зеновію Федунківу) Є на карті нашої рідної неньки-України, та й, зрештою, на карті усієї планети Земля, місто-перлина, яке стоїть на березі моря, але це не Чорне море, голубі плеса якого оре теплохід, проте це не трансконтинентальний лайнер. До моря веде східниця, але це не Потемкінська східниця. Перед східницею стоїть пам'ятник, однак, це не пам'ятник графові Рішельє. Ні, це не прекрасна Одеса, це — чарівне місто, яке без перебільшення можна назвати «Бурштиновим сяйвом». Моє місто вмивається тихими ранками в морі І несе людям світло в домівки, як Сонце і зорі, Як казковий герой Прометей, Ти теплом зігріваєш людей. Бурштин — мого серця маленька столиця, Я люблю тебе вдень і любуюсь вночі, як не спиться, Ти у мандрах приходиш до мене у сні, Хай тут завжди лунають веселі пісні, У місті серця мого — Бурштині, Бурштині, Бурштині. Історія людської цивілізації вивчається в першу чергу з писемних історичних джерел. Однак на території Прикарпаття перші літописи з'явилися дуже пізно — десь у ХІІ-ХІІІ ст. Арабські, грецькі та візантійські письменники подавали про західноукраїнські землі дуже скупі і суперечливі відомості. Тому про прадавнє минуле нашого краю найкраще може розповісти археологія. Тільки ця допоміжна історична дисципліна дозволяє довідатися про те, коли з'явилися в наших краях перші люди, чим вони займалися, яких звичаїв і вірувань дотримувалися, що залишили по собі нащадкам. Густі ліси з великою кількістю дичини, розмаїття трав на пасовищах, багаті водні ресурси, поклади мінералів, що використовувалися для виготовлення знарядь праці здавна манили кочові племена на територію Бурштинського Опілля. Про безперервне проживання тут людей говорить факт виявлення численними науковими експедиціями слідів шістнадцяти археологічних культур. Перші свідчення про життя людини на території Бурштинщини відносяться до епохи мезоліту ( X — VI тис. до н.е.), яку інакше називають середнім кам'яним віком. Іменована вона була так тому, що люди в цей період використовували в основному кам'яні знаряддя праці. На початку мезоліту наступило глобальне потепління і почав танути останній льодовик. Пагорби і долини вкривалися лісами. Докорінно змінювався тваринний світ. Вимерли такі тварини як шерстистий носоріг, мамонт, вівцебик. Мезолітичне населення вдосконалювало способи добування їжі, адже нові тварини були прудкішими, обережнішими і не жили стадами. Мисливцям доводилося багато блукати в пошуках кращих місць для полювання та рибальства. Одна з таких мандрівних общин осіла на деякий час на території Бурштинщини. Обидві стоянки доби мезоліту виявив у 1987 р. археолог В. Конопля. Перша з них знаходилася на західній околиці сучасного села Коростовичі. Вона займала територію приблизне 100 х 100 метрів. Дослідник знайшов там багато крем'яних відщепів і дрібних знарядь праці. Ще одна стоянка цієї доби була відкрита в одному кілометрі на південний захід від села Бовшів. Вона мала дещо менші розміри (100 х 60 метрів), але люди проживали тут довше. Археологи з'ясували, що товщина культурного шару на цій стоянці становила 50 сантиметрів. Розташування обох поселень на березі ріки засвідчує, що їхні мешканці займалися рибальством. У що вірували та чому поклонялися ці люди залишається таємницею. Однак відомо, мертві викликали у них панічний страх. Своїх покійників вони ховали далеко від поселення зв'язаними в глибоких ямах і клали на могилу важкі камені. До найдавніших культур, виявлених поблизу Бурштина, відносяться також поселення лінійно-стрічкової кераміки (4000 — 3500 pp. до н.е.). Дві напівземлянки цієї культури було знайдено археологічним загоном інституту суспільних наук АН УРСР під керівництвом доктора історичних наук В. Барана в урочищах Сулива та Підліски, поблизу Дем'янова і Бовшова. В центрі осель стрічковиків знаходилися вогнища, а біля стін — невеликі ями для зберігання продуктів. По долівці було розкидано крем'яні знаряддя праці, а також кістки диких і свійських тварин. Глиняний посуд ручної роботи тогочасні майстри прикрашали нарізними горизонтальними паралельними лініями із символами, що нагадують ноти. Носії культури лінійно-стрічкової кераміки були першими землеробами на Прикарпатті. На випалених лісових ділянках, оброблених примітивними дерев'яними мотиками вони сіяли пшеницю й садили горох. Займалися стрічковики також скотарством, мисливством і рибальством. У їхніх віруваннях значну роль відігравав культ матері, а це означає, що в общині панував матріархат. Усім суспільним життям заправляла жінка. Покинути обжиті галицькі землі стрічковикам, очевидно, прийшлося по причині насування зі сходу войовничих кочівників. У 3200 — 2250 pp . до н.е. на території Бурштинського Опілля проживали пердставники трипільської культури, їхні поселення знайдено археологами у чотирьох місцях — в коростовицьких урочищах Через дорогу й Церковне, а також в урочищах Підліски поблизу Касової гори та Дворище, що на східній околиці с. Бовшів. Трипільці перебували на вищому рівні розвитку ніж стрічковики, бо використовували крім крем'яних та кістяних ще й мідні знаряддя праці. Проживали вони у набагато цивілізованіших наземних оселях, стіни яких виплітали з хмизу й обмазували глиною. Для кухонних потреб використовували глиняний ліплений посуд. Вшанування богині родючості говорить про те, що головним господарським заняттям племен трипільської культури було орне землеробство. Вони вирощували пшеницю кількох сортів, льон, бобові культури, аличу, виноград тощо. Велику увагу трипільці приділяли скотарству, особливо розведенню коней. З 2000 по 1500 pp . до н.е. на узбережжі Гнилої Липи проживали племена культури шнурової кераміки. Хоча слідів поселень шнуровиків археологам виявити не вдалося, факт заселення ними цих земель сумніву не викликає. Вченими знайдено кілька курганних могильників, поховальний інвентар яких засвідчував приналежність до даної культури. Одне з поховань знаходилося в урочищі Сулива біля села Бовшів. Покійник лежав на правому боці зі скорченими ногами, головою на південний захід. Біля його голови знаходилися кістяний кинджал і глиняний красиво розписаний глечик, а в ногах — велика глиняна посудина орнаментована у верхній частині знаками, що нагадують ялинки. У другому похованні, виявленому в курганному могильнику в урочищі Мірчуки (с. Дем'янів), розкопано скорчені останки дорослої людини в такій же позі. Біля грудей покійника лежали глиняна овальна мисочка, а біля рук та ніг — крем'яні пластинки, скребок і кам'яна просвердлена сокира. За наявністю в розкопаних могилах зброї вчені припускають, що поховані в курганах люди були воїнами. Після переходу шнуровиків на південь, територію Бурштинського Опілля заселили представники комарівської культури (1500 — 1000 pp. до н.е.). Адміністративний і торговий центр цієї спільноти знаходився поблизу сучасного села Комарів. На багатошаровому поселенні Бовшів археологи знайшли багато кераміки комарівців. Деякий час носії комарівської культури проживали поруч із племенами культури Ноа. У 1962 — 1964 pp . під час археологічних розкопок під керівництвом В. Барана та Л. Крушельницької поблизу с. Бовшів було виявлено два поселення цієї культури. Знайдені під час досліджень речі археологи продатували 1200 — 1000 pp. до н.е. Представники культури Ноа жили в наземних каркасних халупах із печами або відкритими вогнищами. Численні знахідки в оселях та поблизу них кісток домашніх тварин, великої й дрібної рогатої худоби, свині та коня свідчать про важливу роль скотарства в їхній господарській діяльності. Землеробство у цих жителів краю було набагато примітивнішим ніж у попередників. Натомість високого розвитку досягли кустарні промисли: гончарство, косторізна справа і бронзоливарне виробництво. Вироби з кістки становили найбільший процент від усіх виявлених знахідок. Крім керамічного посуду, гончарі племен культури Ноа виготовляли з глини конічні грузила, пряслиця, покришки й моделі хлібців. Більшість речей продавали або обмінювали. Добрі торговельні відносини майстри культури Ноа мали з носіями комарівської культури та населенням причорноморських степів. В урочищі Мірчуки біля Дем'янова археологи виявили місце, де жителі поселення культури Ноа ховали своїх покійників. У всіх трьох ямах скорчені кістяки лежали на правому боці. В могили покійникам клали глиняні миски з рештками їжі, крем'яні наконечники стріл, бронзові прикраси тощо. Поховальний обряд та невеличкі купи золи, яку, очевидно, з ритуальною метою виносили з жител і зсипали у визначене місце, дають підстави вважати, що община культури Ноа жила патріархально-родовим укладом і сповідувала культ сонця, вогню та домашнього вогнища. Зникнення племен цієї етнокультурної спільноти співпадає з появою на Бурштинщині племен голіградської культури фракійського гальштату. Вони проживали в невеликих неукріплених поселеннях, розташованих на берегових підвищеннях поблизу сучасних сіл Бовшів, Дем'янів та Тенетники. Про те, що племена фракійців були повними господарями на цих територіях на протязі двохсот-трьохсот років у XI — VIII ст. до н.е., свідчить культурний пласт товщиною 0,5 м. Найбагатшим на знахідки виявилося поселення в Бовшові (урочище Підліски), розкопане у 1961-1962 pp . археологічним загоном під керівництвом Л. Крушельницької. На ньому знайдено майже одинакові три напівземлянки видовженої овальної форми. У двох будівлях вздовж стін у материку були вирізані лави-лежанки. В усіх спорудах збереглися залишки великих вогнищ розміром 1,8 х 1 м. Розкладалися вони на долівці посередині жител у прямокутних коритоподібних заглибленнях викладених плоским камінням. В середині будівель виявлено багато черепків битого посуду. Високоякісна кераміка фракійців прикрашалася рельєфним орнаментом. Крім гончарства вони займалися землеробством, ткацтвом, розводили коней та велику рогату худобу. Фракійці були першим племенем на Бурштинщині, що вміло обробляти залізо й досягло у цій галузі великих успіхів. Вони виготовляли мечі, кинджали, наконечники списів тощо. Наявність багато оздобленої зброї говорить про зачатки майнової диференціації, а знахідки культових речей дають можливість припускати, що племена фракійців обожнювали сили природи, сонце, місяць, померлих предків, поклонялися богині родючості. На початку періоду залізного віку фракійців витіснили з території Подністров'я лісостепові племена півдня України. У ранньоскіфський період (650 — 400 pp . до н.е.) на Бурштинщині існувало три поселення, в яких проживали племена черепинсько-лагодівської етнокультурної групи. Вони знаходилися в кілометрі на північний захід від села Бовшова, на південно-східній окраїні села Коростовичі і в тенетницькому урочищі Могили. Від негоди та хижих звірів черепино-лагодівці ховалися у великих овальних житлових приміщеннях площею 20 — ЗО м. Стоплювались ці споруди вогнищами або печами. Попіл охайно зсипався в окремі ямки поблизу жител, біля яких, очевидно, виконувались культові обряди. Продукти та різноманітний крам представники цих племен зберігали в численних господарських ямах поблизу будівель. На поселеннях знайдено кераміку, крем'яні та залізні .знаряддя праці, які свідчать про заняття землеробством, гончарством, ткацтвом. Своєрідним був поховальний обряд подністровських племен ранньоскіфського періоду. Небіжчиків спалювали на споруджених із вапняку прямокутних площадках. Потім прах збирали в урну і закидали її землею разом із площадкою, насипаючи таким чином невеликий курган. У 1962-1964 pp . на розкопках поблизу Бовшова археологами виявлено речі поморської культури (220 — 100 pp . до н. е.). На жаль, знахідки не дають достатньої інформації для характеристики поселення цієї культури. Відомо тільки, що носії поморської культури — це осілі землеробські племена з досить розвинутим гончарством і ливарством. Покійників поморяни спалювали й ховали в кам'яних скриньках або урнах, прикритих посудинами типу кльош. У 200-10 pp . до н.е. територію Галичини заселяють малочисельні племена латенської культури. Одне з них оселилося на лівому березі Гнилої Липи поблизу с. Бовшів. Проживали латенці в напівземлянках. Стоплювали їх печами вимуруваними із каменю й глини. В житлі і поблизу нього археологи виявили фрагменти гончарної і ліпної кераміки схожої з посудом кельтської культури й культури фракійського гальштату. Дослідження кераміки дозволило вченим зробити висновки, що поселення належало етнічним кельтам або якійсь із груп асимільованого ними населення, які прийшли сюди з території Західної Європи. В перших століттях нашої ери на території Бурштинщини проживали племена двох споріднених археологічних культур — липицької й пшеворської. Поселення першої з них датуються 1 — 220 pp . н. е. Вони знаходилися біля Касової гори в урочищі Підліски та в урочищі Росохи під Бурштином. Біля Касової гори археологи виявили дві напівземлянки чотирикутної (2,8 х 2,3 м) та квадратної форми (4 x 4 м), що розташовувалися на віддалі 50 м одна від одної. В середині жител знаходилися напікруглі печі, черінь яких була викладена гладким камінням і вимощена глиною. З перерізу черені видно, що вона тричі відновлювалась. Це свідчить про довготривалість проживання у помешканні людей. У другому житлі дослідники виявили залишене у материку прямокутне підвищення, розміром 1 х 0,5 м. Зверху воно було рівно викладене камінням і служило, очевидно, стільцем, або столом. В господарській ямі для зберігання харчів (див. розк. І. яма 3) знаходилася велика кількість черепків ліпної та гончарної кераміки. Крім великої кількості уламків посуду на території поселення знайдено свисток, зроблений з рога козулі. В урочищі Росохи носії липицької культури, очевидно, проживали недовго, бо культурний шар поселення тут бідний. Серед знахідок, виявлених на обох поселеннях, є окремі речі виготовлені представниками інших етнокультурних спільнот. Це свідчить про те, що населення липицької культури торгувало з римськими провінціями та сусідніми племенами — носіями пшеворської культури. Відсутність місцевого етнічного кореня, характер кераміки та обряд спалювання покійників на спеціальних вогнищах підкреслюють схожість липицьких племен із даками, які проживали на території сучасної Румунії. Колонізуючи нові землі на початку І ст. н.е. дакійські племена зайняли родючі землі на Дністрі. Про них згадує у своїй «Географії» Птолемей. Біля Дністра він розміщує дакійське плем'я костобоків. Більшість вчених також пов'язують липицьку культуру з цим племенем. Причиною, що заставила костобоків покинути обжиті території, був, очевидно, натиск із сходу населення черняхівської культури. Племена, які залишились, незабаром асимілювались у черняхівському середовищі. Довгий час костобоки мирно співіснували з носіями західноукраїнської групи пшеворської культури (1 — 300 pp . н.е.). Поселення пшеворців знаходилися в урочищах Росохи та Березняки поблизу Бурштина. Вони складалися з численних добротних наземних жител. Технологія спорудження будівель була однією із найпередовіших: стіни зводились із тесаного дерева та обмазувались глиною з зовні і із середини. Опалювалися приміщення відкритими вогнищами. Наявні в житлах монети, посуд, предмети культу свідчать про жваві торгівельно-обмінні зв'язки з римським світом. Пшеворські племена займались землеробством, ковальством, гончарством. Розвиток продуктивних сил у них привів до глибокого майнового й соціального розшарування й утворення привілейованої верстви. У II ст. н.е. пшеворці розтворилися у численних черняхівських племенах, одне з яких, поселилось на Бурштинщині й проживало тут протягом 200 років ( II — IV ст. н. е.). П'ять черняхівських поселень розміщувались компактною групою вздовж колишнього річища Гнилої Липи між сучасними селами Бовшів і Коростовичі. Ще два поселення були знайдені археологами в урочищах Росохи та Березняки. Помешкання і господарські приміщення розташовувались здебільшого двома рядами вздовж схилу річкової долини. 14 Жили черняхівці у землянках та напівземлянках, площею від 10 до 24 м 2 , зорієнтованих за сторонами світу. Стіни будівель плели з пруття й обліплювали глиною. Покривали хати двоскатним дахом із соломи або очерету. Внутрішній інтер'єр помешкань складався з викопаних у материку лавок-лежанок, а також із підковоподібних печей. В літню пору їжу готували на вогнищах за межами споруд. У деяких хатах у долівці було викопано ями для зберігання продуктів. Для господарських потреб використовувався як ліпний, так і гончарний посуд. Доктор історичних наук В. Баран вважає, що виготовлення посуду на гончарному крузі було занесене у черняхівське середовище провінційно-римськими гончарами. Корінне ж населення виготовляло лише ліпну кераміку. Провідними галузями господарства племен черняхівської культури було землеробство та скотарство. Вирощували переважно зернові культури: пшеницю, ячмінь, просо. Мололи зерно на ручних терках і жорнах. Про роль скотарства свідчить той факт, що кістки коней, корів, свиней, дрібної рогатої худоби складали 84 — 90 % від усіх знахідок, виявлених на поселеннях. Наявність у житлах та поблизу них кісток дикого кабана, оленя, козулі, лося, вовка, ведмедя, лисиці говорить про добре розвинуті навики черняхівців у мисливстві. Окрім мисливства чоловіки займалися деревообробним і косторізним ремеслами, а жінки — прядінням і ткацтвом. У багатьох місцях поселення знайдено залишки шлаків, куски криці і навіть залізної руди. В урочищі Росохи археологи натрапили на вогнище-майстерню з великою кількістю різноманітного речового матеріалу, який є беззаперечним свідченням того, що черняхівці вміли виготовляти залізні знаряддя праці. Уламки античних амфор говорять про тісні зв'язки черняхівського населення з античними причорноморськими центрами Тіром і Ольвією, наддунайськими римськими провінціями та готським союзом племен. Купівля здійснювалася за допомогою римських монет Андріана, які чеканилися у 117 -133р. н.е. Мешкали черняхівці малими сім'ями, які володіли дрібною власністю. Але земля й основна частина запасів їжі ще були у спільному користуванні. Цей висновок підтверджують знахідки великих господарських ям на певній віддалі від жител. Молились представники цієї культури кам'яним і дерев'яним ідолам, приносячи їм у жертву тварин. У 375 р. на Подністров'я вторгуйся кочові орди гуннів, страх перед якими заставив черняхівців покинути обжиті місця. Ранньослов'янські поселення ( VI — VII ст.) розкопані археологами у 1960-1964 pp . на тих же місцях, що й черняхівські, в урочищах Сулива, Мірчуки, Підліски і Ставки поблизу Бовшова та Дем'янова, а також в урочищах Через дорогу й Засадка поблизу Коростовичів. Всі вони, очевидно, належали одному племені, бо розташовувались на відстані 0,3-0,8 км одне від одного й утворювали своєрідне гніздо. За житла раннім слов'янам служили однокамерні напівземлянки чотирикутної форми, нижня частина яких вкопувалась в землю. Покриття помешкань відрізнялося від черняхівського. Ранні слов'яни робили дах із плетеного пруття й соломи, а зверху заліплювали цей каркас глиною. В північному куті кожного житла розміщувались підковоподібні печі, стінки й купол яких складався з великих і малих кам'яних плит. Черені печей були викладені великими кусками плоских каменів на рівні долівки помешкання. Іноді навпроти отворів печей знаходились припічні ями, в які вигрібали попіл і вугілля. У материкових стінках приміщень було залишено невеликі площадки, що використовувались як столи. Спускалися в напівземлянки у більшості випадків по сходах або по дерев'яних драбинах. Для утримання тепла в халупах двері робились вузькими (0,4-0,5 м.) і невисокими. За наявними в будівлях та поблизу них знахідками можна зробити висновок, що жителі поселення вели осілий спосіб життя, займались землеробством і полюванням. Про вправність їх в агротехніці свідчать знахідки пшениці, ячменю, проса, а також уламки верхньої частини жорен. Велика кількість кісток дикого кабана, вовка, ведмедя, тетерева говорять про те, що значну частину їжі вони добували мисливством. Вміння ранніх слов'ян прясти і виготовляти дрібні побутові і ювелірні вироби засвідчують знахідки глиняного сплющеного пряслиця, спинки бронзової пальчастої фібули та частинки бронзової сережки. Деякі чоловіки вправлялися у залізо ливарні й справі й ковальстві. Великі куски залізних шлаків виявлено серед розвалин печей. Однак у гончарстві ранні слов'яни відставали від своїх попередників. Вони користувалися посудом лише ліпної роботи, а отже, не знали гончарного круга. За уламками глиняного ліпного посуду й пальчастою фібулою археологи вважають, що люди в ранньослов'янських поселеннях в околицях Бурштина проживали приблизно з 580 по 650 роки н. е. Відомий археолог В. Баран доводить, що поселення ранніх слов'ян на Бурштинщині належали дулібському союзу склавінських племен. Причиною, по якій ранні слов'яни покинули свої поселення, очевидно, була поява на теренах Підкарпаття аварів. Літописець пише про ті часи: «... ці ж обри воювали проти словін, і пригнітили дулібів, теж словінів і насилля чинили над жінками дулібськими: якщо треба поїхати обрину, то не давав впрягти ні коня, ні вола, а велів впрягти три, або чотири, або п'ять жінок у телігу і везти обрина, і так мучили дулїбів». Знаючи про жорстокість аварів населення дулібських поселень, що проживало на узбережжі Гнилої Липи, попереджене про небезпеку, покинуло ці краї. Є підстави припустити, що мешканці лише одного ранньослов'янського поселення не покинули обжитих місць і були асимільовані переселенцями з Балканського півострова. Це поселення знаходилося в урочищі Задебра поблизу села Тенетники. Тут виявлено фрагменти кераміки ранньослов'янського поселення типу Лука-Райковецька ( VIII — IX ст.), яке на Подністров'ї ідентифікується з племенами білих хорватів. На жаль, через перемішаність культурних пластів, залишків будівель археологам виявити не вдалося. Це поселення вивчене ще не досить добре. На зміну білим хорватам прийшли представники давньоруської археологічної культури (ХІІ-ХІІІ ст.). Давньоруське населення проживало у наземних та напівземлянко в их житлах прямокутної або овальної форми, площею 13-18 м. В цілому давньоруські будівлі мали багато спільних рис із черняхівськими та ранньослов'янськими житлами. Відрізнялися вони лише тим, що мали прибудовані до входу півкруглий ґанок й обліплений глиною дах. Деякі напівземлянки для зручності входу в сінях мали сходи, а в стінах — отвори для вікон. Поряд з оселями знаходились ями господарського характеру та великі за розміром землянки. Наявність у їхніх стінах овальних ніш із скупченням залізних шлаків вказує на те, що вони були майстернями. Поблизу будинків археологи знайшли багато черепків гончарної кераміки, прикрашеної переважно прямолінійним орнаментом. В житлових приміщеннях та господарських ямах виявлено частини знарядь праці (залізні наральник і чересло від плуга, косу, шиферні пряслиця, зброю (ромбо та пилоподібні наконечники стріл), кінську збрую (шпори, вудила), ювелірні вироби та натільні хрестики (уламки скляних браслетів, бронзові хрест енколпіон та ікони із зображенням Благовіщення і чотирма буквами давньоруського письма НМРО), побутові речі (ножиці для стрижки овець, ножі, кресала, цвяхи, обручі від відер, пряжки, скоби, ключі, кістяні гребінь і проколки). Знайдені предмети красномовно свідчать про заняття, суспільне життя та духовний світ людей, які жили в епоху Галицько- Волинської держави. На Бурштинщині поселення давньоруської культури утворювали своєрідні гнізда поблизу сіл Бовшів (4 поселення), Коростовичі (3 поселення), Тенітники (3 поселення), Дем'янів (2 поселення) та Новий Мартинів (2 поселення). Найкраще досліджені археологами бовшівські та дем'янівські поселення. Група населених пунктів поблизу сучасного Бовшова, очевидно, були давньоруськими селами з погостом у літописному Болшові. П'ять поселень біля сучасних Нового Мартинова та Тенітників, правдоподібно складали кущ сіл із погостом у Мартинсві, а залишки поселень в урочищах Мірчуки та Бушівське були попередниками Дем'янова. Три поселення біля Коростович дали початок селам Тучіпи, Пустолука й Острівець, які згадуються в історичних документах XV ст. і мова про які піде в наступних розділах. Саме від цих давньоруських поселень, очевидно, й треба відраховувати писану історію Бурштина. Результати археологічних досліджень на Бурштинщині доводять, що етногенез місцевого населення проходив у майже безперервному заселенні території на протязі дванадцяти тисячоліть, з участю як кочового, так і осілого населення. Цей процес завершився у XII — XIII ст. утворенням стаціонарних поселень. Проживаючи на спільній території, маючи багато спільних рис у матеріальній культурі населення гніздових поселень давньоруського часу безсумнівно становило етнічну цілісність, яка через кілька століть організувалася у етнографічну групу ополян. Назва містаНазви населених пунктів є унікальним безцінним джерелом інформації. Більшість із них утворилися в період заснування поселень. Завдяки своїй живучості вони донесли до сучасності закодовані відомості про причини закладення міста чи села на даному місці, про межі розселення перших мешканців, про їх приналежність до якоїсь із етнічних груп, професію, а іноді й про давно забуті історичні події. Ключі до розшифрування цієї інформації розкидані по найрізноманітніших галузях науки, тому розшукати їх є справою досить непростою. В дуже незвичній для топоніміки галузі довелося шукати ключика для з'ясування походження назви міста Бурштина. Справа в тому, що зміст, вкладений у найменування населеного пункту є цілком зрозумілим: бурштин — це народна назва закам'янілої смоли дерев, більше відомої в науці як коштовний камінь янтар. Але чому містечко отримало саме таку назву ? Відповідей на це питання багато і вони неоднозначні. На даний момент існує п'ять версій пояснення назви населеного пункту. Наведемо їх, подавши всі аргументи за і проти. Версія перша. Фольклористично-мікротопонімічна. Прагнучи зрозуміти, від чого походять назви населених пунктів і не знаходячи більш-менш логічного пояснення, жителі складали легенди, які передавалися з покоління в покоління. В більшості випадків в основу легенд лягали реальні історичні події, але передача з уст в уста протягом кількох століть змінювала їх до невпізнання. Здавна в народі побутувала легенда й про походження містечка Бурштина. В ній розповідалося, що одного разу під час полювання розлючений тур сполохав коня, на якому їхала молода княжна. Переляканий кінь поніс її в лісові нетрі. Князівську дочку врятували, та вона загубила бурштинове намисто. Батько сповістив округу, що віддасть княжну за того, хто знайде намисто. Багато охочих шукали його, та марно... А за лісовим урочищем відтоді закріпилася назва — Бурштинове. Упорядники книги «Енерговелетень Прикарпаття», в якій була передрукована легенда, вважали, що від назви урочища дістало назву поселення, яке дещо пізніше тут виникло. При всьому скептицизмі до усної народної творчості, викликаному її казковим сюжетом, мусимо визнати, що містечко цілком могло отримати свою назву від найменування урочища. Другу легенду записав і свого часу опублікував заступник директора електростанції В. Мельничук. «У сиву давнину місцеві мешканці володіли чарівним бурштиновим намистом, яке робило їх непереможеними. Жоден ворог не міг подолати їх, бо якщо хтось знесилювався в бою, то досить було доторкнутися до чарівного намиста і сили заново повертались. І воїн ставав у ряди охоронців рідної землі. Та бояри і князі підкуплені ворогами розірвали на частини те намисто і розкидали по горах», — розповідалося у легенді. І цей варіант легенди містить у собі багато елементів фольклору, що не відповідають дійсності. Зокрема заперечення викликає хоча би те, що на час найменування населеного пункту сучасною назвою вже не існувало ні бояр, ні князів. Версія друга. Теологічна. Топонім містечка утворено від коштовного каменю бурштину, так як воно було колись: - обмінним чи торгівельним пунктом виробів із цієї живиці (за припущеням І. Войчишина); - місцем, де обробляли бурштин і виготовляли з нього прикраси (за версією С. Бабишина та Ю. Кругляка); - місцем, де його знаходили (за свідченням «Хроніки міста Бурштина»). Найвагоміші аргументи на захист цієї версії навів вже покійний івано-франківський професор С. Бабишин. Він припускав, що населений пункт дістав свою назву під впливом ремісників та торговців, які займались в основному виготовленням виробів з янтарю та їхнім продажем. «Вироби з бурштиновими прикрасами, — писав вчений, — принесли містечку славу і нове ім'я». Доказом вірності своєї гіпотези вчений вважав виявлення геологами у 1978 р. на Прикарпатті до 30 зразків цього цінного каменю. Слід зазначити, що обробка янтарю в спеціальних майстернях дійсно велася здавна в найбільших містах Київської Русі. Так, у 1938 р. археолог М. Каргер на території Михайлівського монастиря у Києві виявив майстерню по обробці янтарю, датовану ХII-ХIII ст. Поряд з готовими виробами в ній знайдено 50 напівоброблених ювелірних заготовок. Залишки такої ж майстерні були знайдені археологами при розкопках Рязані, спаленої татарами в 1237 р. Археологи знаходили прикраси з бурштину в Галичі та Бовшеві. Асортимент цих коштовностей був великий: намисто, пряслиця, підвіски-кулони, ґудзики, персні. Майстерні окремих кустарів по обробці янтарю діяли в XIV — XV ст. Новгороді та Львові. Але у відомих на даний час історичних джерелах немає жодної документальної згадки про наявність янтарного гутиська чи місця продажу бурштинових виробів в околицях Бурштина. Свою теперішню назву містечко Нове село отримало, як відомо, у 2-й пол. XVI ст. В цей час в ньому працювали біля 25-ти ремісників, але жоден із них не займ'ався ювелірною справою. Та й навряд чи в невеличкому малозахищеному містечку вигідно було виготовляти коштовності. Власники янтарних майстерень обрали б для такого виробництва безпечніші міста такі, як Галич, Рогатин або Бережани. Один із найбільших торговельних центрів янтарними виробами знаходився у Вроцлаві, а другий за величиною — в польському місті Каліші. На Україні також було прийнято іменувати населені пункти назвами коштовних каменів. Крім Бурштина в нашій державі існують ще 5 населених пунктів назви яких пов'язані із коштовними каменями. Це — м. Алмазна (Кадієвської міськради Луганської області), с.м.т. Алмазівка (Ровеньківської міськради Луганської області), с. Жемчужина (Нижегорського району Кримської АР), с. Жемчужне (Павлоградського району Дніпропетровської області) і с. Янтарне (Красногвардійського району Кримської АР). Ознайомившись з історією цих населених пунктів вдалося встановити, що всі вони якимось чином були пов'язані із добуванням чи переробкою коштовних каменів. Одне з найбільших промислових родовищ янтарю знаходиться в Калінінградській області Російської Федерації. Населений пункт на березі Балтійського моря, де зосереджено головне місце добування і обробки бурштину називають Янтарне. Це означає що й Бурштин мав би мати якесь відношення до цього коштовного каменю. Цілком можливо, що саме тут його знаходили. Тому до третього різновиду цієї версії, ми повернемося дещо пізніше. Версія третя. Антропонімічна. Велика група новозаснованих містечок Прикарпаття отримала свої назви від власних імен чи прізвищ засновників або осадників. Існують підстави вважати, що й топонім Бурштин теж утворився від антропоніма. В історичних джерелах доби середньовіччя збереглося кілька згадок про людей з такими прізвищами. Польська дослідниця Е. Горнова свого часу знайшла у архівах відомості, що у 1635 р. бурмістром містечка Підгороддя був Іван Бурштин.« За даними галицьких судових актів у 1648 р. калуський староста Самуїл Понятовський подав позов на міщан та селян за участь їх у бунтах восени того ж року. Серед інших у списку повстанців значилися Іван та Гриць Бурштини із села Сівка. Отже, не виключено, що містечко названо іменем нового осадника на ймення Бурштин. Але знову ж таки це тільки здогадка, так як прямих доказів про причетність людей на прізвисько Бурштин до перейменування містечка Нового села немає. Версія четверта. Грунтознавча. Львівський науковець О. Купчинський зараховує Бурштин до групи населених пунктів, назви яких утворилися від кольору води і грунту. На жаль, вчений не наводить аргументів на користь своєї версії, але мусимо визнати, що доля істини в ній є. Більша частина Бурштинського Опілля, як відомо вкрита чорноземом, але вздовж долини Гнилої Липи трапляються суглинки жовтого кольору, які цілком могли асоціюватися у місцевих жителів із коштовним каменем бурштином. До того ж, підмивання Гнилою Липою прибережних грунтів робило жовтуватим колір води у ній. Можливо, саме через це десь у XVII ст. річку Срібну Липу було перейменовано у Гнилу Липу. Через Бурштин також протікає потічок Тенітницька Рудка, названий так, очевидно, через колір води в ньому. І все ж, як і попередня, грунтознавча версія пояснення назви містечка не має достатнього джерельного підтвердження і базується тільки на здогадках. Версія п'ята. Лінгвістична, її автором є педагог із Бурштина В. Матіїв. Він припускав, що свою назву місто отримало від кам'яного замку, який німецькі будівельники і колоністи-урядники назвали рідною мовою « burgstein « ( burg — замок, stein — камінь). Після посилення польських впливів назва міста зазнає спрощення (випадає буква «g»), що приводить до тієї назви, яку маємо зараз. З мовознавчого боку версія дійсно бездоганна: випадання приголосного цілком можливе. Автори нарису про місто в збірнику документів «Енерговелетень Прикарпаття», посилаючись на книгу «Історія міст і сіл Української РСР. Івано-Франківська область» писали, що в містечку існувала кам'яна твердиня. Перевірка джерел на яке посилалися автори допису, виявила що в ньому немає й слова про кам'яну фортифікаційну споруду. Там зазначено, що італійські (а не німецькі) будівельники збудували в містечку розкішний замок-фортецю. З інших джерел дізнаємося, що була ця форталіція дерев'яною. Власники Бурштина — польські магнати Синявські — зробили своєю родовою резиденцією Бережани, збудувавши там кам'яну твердиню. В Бурштині ж здавна існував тільки дерев'яний замок. В «Інвентарі Бережанського ключа» за 1698 р. зазначалося, що містечко мало фортифікаційну споруду оточену частоколом з чотирма баштами та двома брамами. Отже, роблячи підсумки, слід зазначити, що всі без винятку версії про походження назви Бурштина відзначаються слабкістю джерельної бази, а тому не є достатньо аргументованими. Автору (Федунків Зіновій — прим.Торконяк П. В.) найближчою до істини видалася геологічна версія походження назви містечка. В процесі пошуку аргументів за і проти цієї версії виникло декілька запитань, відповіді на які наближують до розгадки таємниці назви міста Бурштина. Коло питань було окреслене наступним чином: 1. Коли поселення вперше в історичних джерелах було названо Бурштином ? 2. Які фактори найчастіше впливали на прейменування Прикарпатських населених пунктів ? 3. Як утворився янтар ? Які його фізичні та хімічні властивості ? Як його добували і досліджували ? 4. Де на Україні зустрічаються поклади янтарю та його одиночні знахідки ? Чи знаходили цей коштовний камінь в околицях Бурштина ? Найфаховіше вивченням датування перших згадок про населені пункти займався львівський дослідник П. Сіреджук. У 1981 р. в одній із своїх статей він писав, що містечко Нове село перейменовано в Бурштин у 1628 р. Через три роки в публікаціях того ж дослідника з'явилася дата 1596 р. В статті двохрічної давності, П. Сіреджук зазначав, що Нове село стало Бурштином у 1578 р. 19 На жаль, дослідник не подав посилання на джерело, тому остання дата викликає сумніви, адже у люстрації Галицького староства за 1578 р. містечко ще іменується Новим селом. Виходячи з цього, за найвірогіднішу дату перейменування слід вважати 1596 рік. Чому ж було перейменовано містечко ? Для початку спробуємо з'ясувати, які причини у XVI — XVII ст. привели до зміни назви багатьох поселень на Прикарпатті. Після повені 1610 р. село Богородчани було відбудоване на новому місці — правому березі Бистриці і отримало назву Межиріччя. У 1631 р. цьому поселенню королівським указом надано статус міста. У 1650 р. містечко Межиріччя стали називати Богородчанами, а село на лівому березі ріки (матірну осаду) — Старими Богородчанами. Після відбудови зруйнованих татарами Чешибісів шляхтич Яків Потоцький назвав їх у 1597 р. Єзуполем (зараз с.м.т. Тисменицького району). Село Косів після розорення шляхтичем Язловецьким у 1565 р. було відбудоване на новому місці — в урочищі Риків, від якого і перейняло свою назву. У 1570 р. королівським указом шляхтичеві Яну Фірлею на грунтах села Матіївців дозволено закласти містечко Фірлеїв (зараз с. Липівка Рогатинського району). У 1553 р. король Зигмунд-Август дозволив галицькому ловчому Матіяшу Дзетеровському на землях села Подмертина (Обертина) заснувати містечко Ніглотів (зараз с.м.т. Обертин Коломийського району). Після зруйнування містечка татарами у 1594 р. населений пункт втратив міський статус і повернув собі стару назву. У 1610р. польський король дозволив Олександрові Балабану на землях с. Отинії закласти містечко Балабанів або Корчак (зараз с.м.т. Отинія Коломийського району). У 1415 р. польський король дозволив Волчкові Преслужичу на землях села Філіповці закласти містечко Рогатин. У 1647 р. польський король дозволив місцевим шляхтичам закласти на землях села Краснополе містечко. Лише через 11 років воно було перейменовано у Солотвино (зараз с.м.т. Богородчанського району). Хоча ще й протягом XVIII ст. вживалася подвійна назва Краснополе-Солотвин. У 1629 р. польський король видав повторний привілей на закладення на землях зруйнованого татарами містечка Стецеви нового містечка Новини (зараз с. Стецева Снятинського району). Після зруйнування містечка відбудувалося тільки село. У 1593 р. польський король видав галицькому старості Станіславу Влодеку привілей на закладення містечка на землях села Стопчатова. У 1602 р. цьому населеному пунктові надано магдебугзьке право і дозволено змінити назву на Влодків. У 1610р. містечко придбав шляхтич Матвій Яблоновський (+1624). Між 1638 і 1641 роками його син перейменував село за своїм прізвищем на Яблунів (зараз село Косівського району). Отже, обстеження найменувань вище зазначених населених пунктів дозволяє встановити, що у XV — XVII ст. вони змінювали свої назви після: а) закладення міських поселень за королівськими указами на землях матірних сіл, так як мали з ними різний статус, а іноді й належали різним власникам; б) зруйнування населених пунктів повенями, пожежами, ворожими спустошеннями і передислокації їх на інше місце. Про Нове село відомо, що ні надання йому міського статусу (1521 p .), ні повторне осадження не вплинули на зміну назви. Звідси випливає, що його було перейменовано тільки після якогось катаклізму у другій половині XVI ст. На жаль вузька джерельна база не дає можливості відшукати відомості про подію, в результаті якої мешканці Нового села перейшли на постійне проживання в інше місце — назване Бурштином. Можна лише припускати що цією подією було руйнування містечка татарською ордою Карим Гірея влітку 1594 р. Новозасновані поселення отримували назви переважно за прізвищами власників, або їхніми родовими гербами (Балабанів-Корчак, Новина, Фірлеїв, Яблунів), за географічними факторами (Межиріччя, Риків (урочище), Рогатин (урочище), а також за назвами святих обителей (Єзупіль) та промислових об'єктів (Солотвино). За аналогією топонім Бурштин міг утворитися від назви урочища. Але тоді виникає питання: чому ж урочище отримало таку назву? Під час пошуку відповіді автор постарався виявити якомога більше відомостей про янтар. Зі спеціальної літератури вдалося встановити, що бурштин є дорогоцінним каменем третього порядку (за Ферсманом). Походить він від янтароносних хвойних порід дерев, які росли на островах оточених теплим морем в міоцені (25 — 10 млн. років тому). Що ж відомо науці про цей коштовний камінь? За дослідженнями вчених встановлено, що бурштин це є легкий, крихкий і м'який мінерал переважно натічної форми (хоча зустрічаються екземпляри круглої, еліпсовидної, бруско-видної, серповидної, клиновидної, лінзовидної, каплевидної форм) від ясно жовтого до рубіново-червоного і буро-чорного кольору, зі смолистим блиском та вагою від кількох грамів до 10 кілограмів. Дуже добре електризується при терті. Плавиться при температурі 250-375° С з виділенням бурштинового квасу і бурштинової олії, та випаданням в осадок так званої калофонії і випаровуванням газових складників що спричиняють приємний смолистий запах. Складається янтар із високомолекулярних сполук вуглецю, водню і кисню з домішками 24-х елементів таблиці Менделєєва. Зрідка в янтарі трапляються неорганічні залишки (мінерали, гази, рідини) та елементи давньої флори і фауни (пилок квітів, фрагменти рослинності, комахи тощо). Такі знахідки мають велике значення для палеографії та користуються попитом ювелірів. В Європі інтерес до янтарю сильно виріс якраз у XVI ст. До цього часу відносяться перші згадки про наземне добування бурштину. Майже у всіх країнах представники знатного стану зацікавилися його лікувальними та чудодійними властивостями. Вважалось, що немає такої хвороби від котрої янтар не приносив би зцілення. З нього робили амулети і талісмани, які використовувалися різного роду магами і чаклунами. Тоді ж надзвичайно виріс попит на виготовлені з бурштину вироби, зросла кількість експедицій, які здійснювали пошуки за цим коштовним каменем, зацікавились ним і вчені. В другій пол. XVI ст. з'являються перші наукові монографії про янтар. Дослідники з різних країн незважаючи на те, що книговидавництво знаходилося ще тільки на зародковому етапі, видали тоді 10 наукових монографій, дві з яких перевидавалися ще двічі. Свої дослідження опублікували: А. Ауріфабер (Кенігсберг, 1551, 1552, 1572), X . Енцеліус (Франкфурт, 1551), К. Пецер (Віттенберг, 1555), І. Кардано (Базель, 1557), С. Ґзбель-старший (Регіомонті, 1558, 1567, 1582), Н. Монрад (Антверпен, 1579), С. Ґебель-молодший (Кенігсберг, 1586), І. Помарій (Магдебург, 1587), І. Віганд (Женева, 1590), А. Цезальпін (Рим, 1596). В XVII ст. з'являються ще 10 нових наукових монографій про янтар. Це говорить про велику популярність мінералу і зацікавленість його властивостями. Найбільшого розквіту в Європі мистецтво обробки янтарю досягло у XVII — XVIII ст. Бурштинові ювелірні майстерні приносили майстерні приносили величезний дохід власникам. З янтарю виготовляли футляри для трубок, мундштуки, портсигари, скульптури, буси, сувеніри тощо. Широкого поширення на той час досягла янтарна мозаїка. Найбільшим її зразком була знаменита янтарна кімната в Єкатерининському палаці. Довгий час науковці вважали, що єдиним місцем, де добували бурштин були береги Балтійського моря. Лише в кін. XIX ст. було зафіксовано знахідки жовтого каменю на берегах правих приток Дністра в Галичині. Згодом почали знаходити янтар і на берегах таких рік України як Горить (поблизу м. Бережниця у Волинській області), Ужа (поблизу с. Гулянка в Житомирській області), Уборті (поблизу с. Баржі в Житомирській області), Дніпра (поблизу м. Київа та Вишгорода), Псел (поблизу м. Кременчук Полтавської області), Уди (поблизу с. Буди Харківської області) та інших. На території України янтар найчастіше зустрічається в Житомирській, Рівненській, Волинській, Київській, Дніпропетровській, Полтавській, Харківській та деяких інших областях. Найбільше його промислове родовище знаходиться в Рівненській області (с. Клесівське). Одиночні знахідки цього коштовного каменю зустрічаються в 50 населених пунктах України. Геолог Б. Сребродольський у одній із своїх праць подає перелік місць, де виявлено одиночні знахідки янтарю. Є в його списку й населені пункти Львівської та Івано-Франківської областей. Зокрема на Івано-Франківщині зафіксовано знахідки янтарю в селах Космачі і Шешорах Косівського району, м. Делятині Надвірнянськбго району, селах Мишині і Джуркові Коломийського району, Мізуні і Новоселиці Долинського району. На жаль про знахідки янтарю на Бурштинському Опіллі не зазначалося нічого. Здавна геологи встановили закономірності залягання родовищ чи одиноких знахідок бурштину. Однією з головних закономірностей є наявність поряд з покладами янтарю таких ко рисних копалин як самородна сірка, бетонована глина та закам'яніла деревина. Серед інших факторів, що визначають місця залягання родовищ янтарю геолог Б. Сребродольский виділяє топонімічний. Він вважає, що заклади цього мінералу можна розшукати й за назвами населених пунктів або мікротопонімів. Наведемо в перекладі з російської мови його слова дослівно. Топонімічні назви є дуже стійкими в народі. Вони відображають істотні сторони життя і діяльності. Відкриті ще первісною людиною родовища з часом вичерпали себе й були закинуті й забуті. Однак відповідні географічні назви, що засвідчують знахідки корисної копалини в даному районі, зберігаються на протязі тривалого часу. Інтенсивне використання янтарю для виготовлення з нього прикрас і культових предметів послужило причиною проникнення його в топонімічні назви. Цілком зрозуміло, що використання топонімічних ознак при пошуках янтарю повинно проводитися з урахуванням різних варіантів вимовляння цього слова на мовах корінного населення, що проживало в певному районі в давні часи. Можна навести ряд прикладів географічних об'єктів, що отримали свою назву від родовища янтарю, що знаходилося неподалік (або одиноких знахідок): смт. Янтарне в Калінінградській обл., р. Янтра в південній Болгарії, м. Бурштин в Івано-Франківській обл., ділянка Янтардаг (Янтарна гора) в Якутії, Янтарна гора поблизу Гданська, с. Бурштинова гура в Польщі. Тут топоніміка набуває подвійного значення: допомагає встановити риси економічної географії давнього минулого і виступає одним із критеріїв при пошуках накопичень янтарю. Так, в 1912 р. в підручнику по геології і мінералогії, виданому у Львові, можна було прочитати про знахідки янтарю біля Львова і Бурштина. Зараз ці родовища забуті, а про знахідки янтарю біля Бурштина свідчить тільки назва міста.« Як тут не згадати, що про знахідки янтарю в околицях Бурштина повідомляє також «Хроніка міста Бурштина». Слова відомого вченого є тим вагомим аргументом, який робить геологічну версію походження міста найбільш наближеною до істини. Отже, нашим дослідженням встановлено, що Бурштин отримав свою сучасну назву в другій пол. XVI ст., (найвірогідніше біля 1596 р.) після відбудови зруйнованого татарами чи повінню Нового села на новому місці. На цей час існувала практика називати новозасновані поселення або іменами власників, або за мікротопонімічними ознаками — назвами урочищ, річок, особливостями рельєфу. Прямих доказів про отримання містечком свого наймення від людей на прізвище Бурштин немає. Тому можемо стверджувати, що новозбудований населений пункт перейняв йазву урочища. Крім того, на час отримання Бурштином своєї назви приходиться пік популярності янтарю. В літературі з геології та мінералогії збереглися згадки про знахідки в Бурштині цього коштовного каменю, які правдоподібно дали назву урочищу Бурштиновому. Ще одним доказом на користь цієї версії є той факт, що більшість населених пунктів названих іменами коштовних каменів були переважно їх центрами добування. Адміністративно-територіальний устрій Бурштинщини від княжої доби до сучасності Бурштинщина, як історико-етнографічна частина Опілля, почала формуватися в середині XVI століття. Але корені цього процесу сягали ще княжої доби. В час розквіту Галицько — Водинського князівства, на території, яку зараз займає Бурштинське водосховище, знаходилися кілька селищ, що становили єдину волость із центром у літописному Бовшові. На жаль, першоджерела про ці селища не повідомляють нічого. Нам відомо про них лише за археологічними розкопками. Однак, з історичних документів пізнішого часу зрозуміло, що давньоруські поселення на Гнилій Липі входили до князівського домену. Після захоплення Підкарпаття у 1349 р. військами Речі Посполитої в адміністративно — територіальному устрою Галицької Русі запанував хаос. Та необхідність впорядкування податкової системи змусила урядовий апарат утворити адміністративні одиниці. В 1434 р. із захоплених поляками українських земель утворено Руське воєводство, яке поділялося на землі, останні — на повіти, а повіти — на староства і приватні волості. Формування останніх відбувалося на основі здавна усталених звичаєвих принципів. Сусідні населені пункти, які належали одному землевласникові, об'єднували у господарські територіальні одиниці, які називалися спочатку — уділами й волостями, а згодом — ключами. В окремий територіальний домен стали зводити й королівські землі. Вони іменувалися староствами. В 30-х роках XV ст. Нове село, яке з часом дало початок Буршинові, у складі Настащинської волості ввійшло до складу галицького староства. У другій половині того ж століття внаслідок економічного піднесення, спричиненого діяльністю орендаря Нікеля, воно стало центром колишньої Настащинської волості, до якої входило 8 населених пунктів (Дем'янів, Настащин, Тучепи, Мартинів, Тенітники, Коростовичі й Сарники). Ця волость входила до складу Галицького повіту Галицької землі. У 30-х роках XVI ст. Нове село стараннями галицького старости Миколи Синявського знову увійшло до складу старостинського домену. Ця подія мала негативні наслідки для процесу формування Бурштинщини, як історико-етнографічної одиниці, так як, більшість придбаних Нікелем населених пунктів відійшли від Новоселицької волості староства. Згодом Нове село було віддано королем у приватну власність галицькому старості Миколі Синявському. У 1553 р. власник приєднав його до Калуського негродового староства, над населеними пунктами якого мав необмежену владу. У складі цієї адміністративної одиниці Нове село залишалося до смерті старости. За рішенням Любельського сейму у 1569 р. Новоселицька волость (містечко Нове село й села Конюшки, Настащин, Пустолука, Тучепи й Ігнасків ) вийшла зі складу Калуського негродового староства і її успадкував син попереднього власника — Ієронім. За його управління Новоселицька волость становила приватну адміністративно-господарську одиницю, до якої входили Нове село, Бовшівець, Насташин, Озеряни, Острів (очевидно Острівець біля Нового села), Пустолука й Тучепи. У сер. XVII ст. у зв'язку з потребою вдосконалення податкової системи, адміністративно- територіальний устрій починає зазнавати змін. Населені пункти, незалежно від власності, згруповуються навколо міст і утворюють нові територіально-господарські одиниці — ключі. Центром одного з таких ключів став Бурштин. До нього належало тоді шість сіл. Після першого поділу Польщі у 1772 р. територія Галичини отримала статус королівства Галіції й Лодомерії, яке ввійшло до складу Австрійської держави на правах губернії. Польський адміністративний поділ на воєводства, землі й повіти було скасовано. Нові урядовці проводили переділ земель королівства кілька разів. В основу впровадженого австрійцями адміністративного устрою ліг територіальний принцип об'єднання населених пунктів за схемою — громада (село), домїнія (матірне поселення куща сіл, що належали одному власникові), дистрикт (район), циркул (область). Бурштинська домінія за цим поділом належала До Бережанського циркулу Галицького дистрикту і складалася з містечка Бурштина, сіл Куропатників, Насташина, Озерян, Сарників Дольних, Тенітників І хуторів Людвиківка й Куничі. Такий адміністративний поділ протримався аж до революції 1848 р. Аграрна реформа в Австрії привела до утворення великих доміній та перерозподілу земельної власності. Це спричинило появу нових адміністративно-територіальних одиниць. Королівство Галіції і Лодомерії з обмеженою автономією було ліквідовано. На його місці постало Галицьке намісництво з центром у Львові. Колишні циркули стали називатися областями, менші територіальні одиниці районами. Містечко Бурштин на той час переживало підйом у своєму суспільно-економічному розвитку. До того ж, воно мало впливового покровителя в особі Кароля Яблоновського. Тому населеному пунктові було надано статус районного центру. У 1858 р. до складу Бурштинського району входив 31 населений пункт. Це містечка Бурштин і Більшівці, та села Библо, Бишів, Ганівці, Дитятин, Жалибори, Загір'я Кукільницьке, Кінашів, Коростовичі, Кукільники, Куничі, Курів, Куропатники, Людвиківка, Медуха, Межигірці, Нараївка, Настатине. Нові Скоморохи, Озеряни, Підшумлянці, Поділля, Поплавники, Семиківці, Слобідка Більшівцівська, Слобода, Старі Скоморохи, Тенетники, Хохонів, Яблунів. Після перетворення Австрійської монархії в Австро-Угорську імперію (1867 р.) знову відбулися зміни в устрої земель. Замість областей і районів було створено 74 повіти в межах намісництва. Усі населені пункти колишнього Бурштинського району, а також 5 населених пунктів із Галицького району (Бовшів, Демешківці, Дем'янів, Німшин та Різдвяни) увійшла до складу Рогатинського повіту. Цей поділ на повіти, із невеликими змінами, зберігся до 1939 р. З 1921 р. Рогатинський повіт став складовою частиною новоствореного Станиславівського воєводства. У 1929 р. за розпорядженням Станиславівського воєводи утворено Бурштинську експозитуру — адміністративну одиницю у складі Рогатинського повіту, уряд якої був наділений досить великим колом повноважень. До експозитури входили села, що належали ґмінам Більшівці, Букачівці, Бурштин, Конюшки й Кукільники. Зона дії підстароства поширювалася на 54 населені пункти: Библо, Більшівці, Бовшів, Букачівці, Бурштин, Вістова, Ганівці, Гербутів, Дем'янів, Демешківці, Дитятин, Дрищів, Желибори, Журавенко, Журів, Загір'я Кукільницьке, Кінашів, Козара, Колоколин, Конюшки, Королівка, Коростовичі, Кукільники, Куропатники, Луківець Вишнівський, Луківець Курівський, Людвиківка, Мартинів Новий, Мартинів Старий, Настащин, Німшин, Озеряни, Підмихайлівці, Підшумлянці, Поплавники, Посіч, Різдвяни, Сарники Горішні, Сарники Долішні, Сарники Середні, Свистільники, Скоморохи Нові, Скоморохи Старі, Слобідка Більшівцівська, Слобода Букачівецька, Слобода Кукільницька, Стасева Воля, Тенетники, Хохонів, Чагрів, Чернів, Юнашків, Яблунів. Очолював експозитуру підстароста, що підпорядковувався рогатинському повітовому управлінню. Він здійснював керівництво персоналом і особисто відповідав за стан справ перед старостою. Експозитура мала свої бланки з написами «Староство Рогатинське, експозитура в Бурштині». У 30-х роках XX ст. безпосередньо до міської ґміни Бурштина входили 14 таких населених пунктів: Бурштин, Дем'янів, Озеряни, Коростовичі, Куропатники, Людвиківка, Мартинів Старий, Різдвяни, Сарники Долішні, Сарники Середні, Стасева Воля, Сулейова, Широка Корнелін, Вигівка. У 1939 р. західноукраїнські землі були приєднані до радянської України. Бурштин отримав статус районного центру, сформованого із населених пунктів колишньої міської ґміни й увійшов до складу Станіславської області УРСР. Під час німецької окупації Галичині було повернуто старий адміністративний устрій. Бурштин увійшов до Рогатинського повіту. Але з приходом радянської армії колишнє містечко знову стало районним центром. У 1946 р. на його території знаходилися 20 населених пунктів — смт. Бурштин, села Вигівка, Дем'янів, Коростовичі, Куничі, Куропатники, Насташин, Озеряни, Поділля, Різдвяни, Слобода, Старий Мартинів, Діброва, Юнашків, Конюшки, Бабухів, Березівка, Чагрів, Лучинці, Обельниця. У 1957 р. від Більшівцівського до Бурштинського району відійшли 4 сільради — Верхньолипицька, Нижньолипицька, Сарниківська й Свистельницька. У 1959 р. до складу Бурштинського району увійшли кілька населених пунктів ліквідованого Букачівецького району. На 1961 р. район був однією з найбільших адмістративно- територіальних одиниць колишнього Рогатинського повіту. До його складу входило — 2 селищні і 18 сільських рад, 46 населених пунктів. Ось як виглядав устрій району на той час: Букачівецька селищна рада смт. Букачівці с. БукачІвська Слобода с. Витань с. Посвірж Бурштинська селищна рада с. Бурштин с. Вигівка Васючинська сільська рада с. Васючин с. Вільхова с. Воскресінці Дем'янівська сільська рада с. Дем'янів с. Різдвяни с. Старий Мартинів Дібровська сільська рада с. Діброва с. Заливки с. Сарники Журівська сільська рада с. Журів с. Григорів с-ще Григорівська Слобода с. Підмихайлівці Козарська сільська рада с. Козари с. Журавеньки Колоколинська сільська рада с. Колоколин Конюшківська сільська рада с. Конюшки с. Бабухів с. Березівка Коростовичівська сільська рада с. Коростовичі с. Куропатники Луковецько-Вишнівська сільська рада с. Луковець-Вишнівський с. ВишнІв с. Заруб с. Луковець-Журівський Лучинецька сільська рада с. Лучинці Насташинська сільська рада с. Насташине с. Куничі Обельницька сільська рада с. Обельниця Слобідська сільська рада с. Слобода с. Озеряни с. Поділля Тенетниківська сільська рада с. Тенетники с. Новий Мартинів Чагрівська сільська рада с. Нагрів Чернівська сільська рада с. Чернів Юнашківська сільська рада с. Юнашків Явченська сільська рада с. Явче с. Йосипівна с-ще Межигаї 1 січня 1963 р. сільські райони Івано-Франківської області укрупнено до розмірів територій колгоспно-радгоспних управлінь. Галицький, Більшівцівський, Бурштинський і Рогатинський райони було об'єднано в один — Галицький. Однак таке нововведення себе не виправдало. Тому в 1965 р. від названого району відокремили частину сіл і утворили ще один район, із центром у Рогатині. Бурштин увійшов до Галицького району. Отже, протягом кількох століть Бурштин та сусідні населені пункти творили окремі адміністративно-територіальні одиниці — Новоселицьку волость, Бурштинський кущ, Бурштинську домінію, Бурштинський район, Бурштинську міську ґміну. Для всіх цих утворень містечко було своєрідною столицею, історичним, культурним і торгово-економічним центром, в якому зосереджувалася адміністративні і судові установи. І цей факт визнавали урядовці всіх колоніальних держав. Тому, враховуючи етнографічну самобутність корінних мешканців, маємо повне право називати окреслений регіон Бурштинщиною. За матеріалами сайту http://burshtyn.br.if.ua/
Читайте також:
Галицький район
Тлумацький район
Музеї
Печери
Калуський район
Івано-Франківська область в Інтернет
Івано-Франківська обласна організація Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні
Транспорт
Народні ремесла
Державне та муніципальне управління в галузі туризму
|
|
Проект
18.08.2008
Вдячне Прикарпаття
Анонс
Калуш
Загальні дані про місто Калуш Площа — 64,5 тис. кв. км, 0,5% території області, в 30 км від обласного центру. Калуш — місто обласного підпорядкування. День мiста: третя неділя вересня Історичні і географічні дані Перша письмова згадка про місто датована 27 травня 1437 року. Місто розташоване в мальовничому передгір'ї Карпат на пересіченні важливих торгівельних, господарських та культурних шляхів, швидко розвивалась, а в 1549 р. отримує Магдебурзьке право і стає Королівським «Вільним містом» з власним гербом. За характером рельєфу територія міста складається з рівнинної частини. Поверхня міста розчленована річками Лімниця, Сівка, Млинівка. 10 частина міста вкрита лісами.
|
